Розділ 63

Це ж моя сумка. Яку я поставила біля ігрового апарату і забула за неї. А ось цей чоловічок не забув підхопити мою річ і тепер її краде? Не просто ж так він вирішив влаштувати забіг з жіночою сумкою, еге ж?

- Допоможіть! - Волаю щосили, щоб привернути увагу всіх навколишніх. Вибачте дітки за зіпсований настрій, а перед вами батьки я перепрошую за те, що ви, скоріш за все, привели своїх малих сюди, щоб трішки відпочити, випити кави, чи чогось іншого смачного, поки ваше чадо бавиться, але я дуже сильно сподіваюся на те, що хтось перешкодить цьому крадію унести його жирний улов. При цьому кидаюся бігти слідом за цим негідником.

Біжу й згадую на ходу, що знаходиться в тій сумочці. Настільки болісні втрати це можуть бути. Трішки косметики, щоб завжди бути у всеозброєнні, гігієнічні засоби, щоб не осоромитися, пару зошитів, щоб записувати туди знання, котрі можуть пригодитися в майбутньому. Але... Це все такі дрібниці у порівнянні з тим, що найцінніше й найдорожче в тій моїй похідній валізці. ТЕЛЕФОН. Подарунок від Артура. Дорога річ що по вартості, а головне по душевній цінності. Навіть коли ми не поряд, навіть тоді коханий поряд. Через мобільний. Через енергетику, яку передає цей гаджет. А зараз цю енергетику хочуть нахабно вкрасти. Якийсь здоровий мужик, котрому років так тридцять-тридцять п'ять, тож не дивно, що я очевидно програю йому у швидкості. Що між нами з кожною секундою все збільшується відстань.

Ніхто навіть не спробував стати злодюжці на заваді, всі навпаки таке враження розступилися в різні сторони з відкритими ротами спостерігали за даною картиною. Як один мужик стрімголов мчить з жіночкою сумочкою попереду, а за ним висолопивши язика і біжить та сама жіночка, яка не дорахувалася сумочки. Тому не дивно, що наші перегони перекинулися на вулицю, а тут йому буде куди легше втекти. Сховатися. Принишкнути. Зробити все, щоб довести цю крадіжку до логічного кінця, а після підбивати вартість "знахідки".

"Не встигнеш, признай це та побережи печінку з селезінкою" - внутрішній голос не вчасно входить в чат, бо я й так прекрасно бачу, що силует цього покидька стає все менше, я вже ледве вловлюю його спину з-поміж натовпу інших людей, котрі не розуміють, що тут твориться. Чому влаштували марафон, але не обділили задля цієї події майданчик.

"І де були твої мізки, коли ти ринулася за цим злодюжкою?" - а цей внутрішній зараза все не втихомирюється, навпаки таке враження грає за команду покидька, оскільки забирає ті невеличкі частини мого ще оптимізму. - "Чому ти не покликала Марата і його не попросила про допомогу? В нього були в рази більше шансів догнати цього мерзотника, ніж в тебе, хила ти слабачка."

- Емілі!

"Та заткнись ти вже!" - Думаю, що це внутрішній голос намагається якомога скоріше схилити мене до очевидної поради й поберегти органи від зношення.

- Емілі! Стій! - Але ні, виявилося, що мій діалог з внутрішнім голосом був тільки в моїй голові, в реальності до мене не він звертався, а Марат.

"О, це той, хто нам потрібен! Тільки нехай не витріщається на тебе, а біжить за тим йолопом!" - правда паралельно діалог триває. Ну, чи скоріше монолог, бо той гном всередині мене все ніяк не заспокоюється, всіх шпетить навкруги.

- Повернися за годинником, а я спробую його наздогнати, - і Марат так рвонув з місця, що від його ривка вітерцем подуло, обвіваючи моє волосся. Приводячи до тями.

"А як по-іншому? В нас тут тільки одна стара черепаха, і нічого кепського не хочу сказати, але це точно не цей мужик."

Все, дай Боже у Марата вийде наздогнати того злодюжку і з завтрашнього дня йду та записуюся в спортзал. Варто і справді підтягнути витривалість, а то пробігла пару десятків метрів і вже в очах темніє.

"Не відкладай на завтра те, що..."

"Заткнися ти вже" - шикаю на внутрішній голос, який вже сьогодні розійшовся не на жарт, вирішив просушити мене по повній програмі й прямую назад в цей ігровий зал. Годинник то теж подарував Артур. А якщо я за один день все прос... проґавлю, точніше навіть за якийсь десяток хвилин, то це так собі повага до подарунків. Навіть якщо я в цьому і не винна.

Правда бачу і з годинником можуть виникнути проблеми, оскільки тільки я підходжу до входу в цей ігровий зал, як перед вхідними дверима постає якийсь чоловік. Спочатку я було думала, що він тут палив перед тим, як впасти в азартну залежність, чи то навпаки так заспокоював нерви після програшу, але мужик встав і не пройдеш, і не проїдеш.

- Дозвольте пройти, - можливо, він не бачить? Хоч і витріщається прямісінько на мене.

- Ні, ти підеш зі мною, - і поки я знаходжуся під враженням від такої фамільярності збоку людини, котру я вперше в житті зустрічаю, мужик схоплює мене за лікоть та кудись тягне, при чому так дуже міцно стискаючи, без шансів вирватися з цього захоплення...