Розділ 62

- Марат, що ти робиш? - Намагаюся якось вислизнути з цього "бутерброда", але рука застрягла в цій дірці грального автомата, а позаду також немає шляхів відходу, оскільки чоловік притискається ще ближче (хоча здавалося б куди ближче?) та я відчуваю, як там все збільшується та... Теж шукає затишного місця... Між моїх булочок...

- Я ж кажу - допомагаю тобі, - я вже вся червона, як отой шматочок конструктора в цьому апараті, ще трішки й перетворюся в ту бордову кульку, яка лежить віддалік, а Марата нічого не бентежить. Ні його, ні його меншого друга. Який з кожною секундою стає все доросліше, більше, нахабніше...

Якби це Артур побачив... Як мінімум, скандалу б я не уникнула. А взагалі думаю засмерділо б розривом наших відносин. Яке там вінчання, яке там весілля...

- Або я сама, або ми тут же звідси валимо! - Саме картинка нареченого і його шалений погляд, якби він все це побачив, дає мені дзвінкого ляпаса і змушує щось робити. А то виходить, що мені все подобається і той "звір" позаду може шукати входи в мою... - Марат!

- Та гаразд, гаразд, чого ти волаєш? - Чоловік тут же відсторонюється від мене, а я полегшено видихаю. Сподіваюся, що той водій-охоронець, котрий супроводжував нас, не зайшов слідом за нами в це приміщення й не бачив цього позориська. Бо якщо бачив... Тоді мені слід купити якесь мастило, намастити ним з голови до ніг та пробувати пробратися всередину цього ігрового апарату, затесатися між цим всім непотребом і заховатися таким чином від Артура. Від його гніву та люті.

- Бо ми домовилися, що ти не будеш грати. І втручатися теж не можна, - чоловік хотів щось заперечити, тож я тут же додала, щоб в нього не залишилося шансів якось обійти наш договір. Якось схитрувати.

- Окей, добре, я відійшов, - ще й зробив крок назад, демонструючи, що він не при справах.

"І як ти далі будеш з цим жити? Як надалі будеш відчувати себе, коли цілуватимешся з Артуром, згадуючи, як пах його брата злився воєдино з твоєю п'ятою точкою, ніби сіамські близнюки? Совість не буде мучити?"

Внутрішній голос якось не надто сильно налаштований грати за мою команду й вибороти якийсь приз. Поки я нишпорю рукою між цими конструкторами та кульками в пошуках того злитку, боковим зором тримаючи на прицілі Марата, внутрішній голос шпетить мене за те, що я згодилася на умовляння брата мого нареченого. І з цього ось що вийшло. До чого це призвело...

А що мені робити? Розповісти все Артуру? Признатися? Нікому від цього краще не буде. Ні Марату. Ні Артуру. Ні в першу чергу самій собі.

Мовчання - золото. В цьому випадку так точно. Саме з таким висновком намацую щось чимале, ніби всесвіт підказує, що я зробила правильний вибір, прикусити язика й нічого не розповідати майбутньому чоловіку, та тягну цю чортівню на себе.

- Молодець, красуне, - збоку звучить похвала Марата, і у симбіозі з тим, що він не рухається з місця, це надає впевненості. З якою і намагаюся протягнути цей злиток через цю дірку. Як на мене, чорта з два це вийде зробити, у мене рука застрягла, що вже говорити про те, щоб щось сюдою пропихати. - Повільно, не поспішай, у тебе все вийде.

Приємно. От чоловік знову підтримує мене, підбадьорює і це якось справді спрацьовує, оскільки пару маніпуляцій і виходить дістати головний приз. Хоча буквально пару секунд тому я вважала це не реальним завданням.

- Я ж казав, що все вийде! Вітаю! - Марат тут же хоче кинутися до мене, але я ніби передчувала такі дії чоловіка, тож виставляю руку вперед, ту руку, в якій не тримаю цей злиток. - Я просто хотів обійняти, привітати.

- Дякую, - не хочеться, звичайно, його розчаровувати, видно, що і справді щасливий за мене, але я не готова до другого раунду цих притискань. Навіть якщо це і будуть банальні обійми. - То де можна обміняти це... Чорт...

Я підіймаю цей злиток, хочу спитати Марата, де реально зробити цей обмін і помічаю, що чогось не вистачає. Рука є. Злиток є. А от...

- Що сталося? - Не так мають реагувати на виграш, явно не так, тому чоловіка дивує моя така своєрідна реакція.

- Я загубила свій годинник серед всього цього, - і вже готова запулити цей злиток в апарат. Розбити його до біса, але головне забрати свою річ. Тим паче це подарунок. Від коханого. Мало того, що це й матеріально цінний подарунок, так ще й дуже дорогий для мого серця.

- Давай я знайду адміністратора, а ти зачекай мене поки тут.

Хотілося заперечити, запропонувати пошукати мій годинник вручну, знову засунувши руку в це море марних речей, але чоловік тут же відправився на пошуки людини, яка справді могла нам допомогти.

Що ж, можливо, це правильно. А то знову засуну туди свою руку, а загублю голову, і так по колу. Еге ж, ти, кубок переможця? Чи як тебе величати?

А красивий цей злиток, зараза. Розглядаю його й не можу повірити, що він лежав серед всього цього мотлоху. Блищить, ніде не пошарпаний, начебто новісінький. Невже тебе ніхто до цього часу не витягнув? Сумніваюся. Дуже сумніваюся в тому, що я така єдина, кому підфартило. Що ж тоді, кожного разу кладуть новий злиток, а старий йде на вічний спокій?

Хтозна, чому в мене саме такі думки виникають, але якось не в'яжеться цей красунчик з виглядом цього апарату і тим, що в ньому знаходиться. Ось ніяк.

Мою увагу від цього злитка відвертає якийсь рух. Хтось активно перебирає ногами, і хоч це ігрова зона, та все ж якось аж занадто це різко відбувається. Дуже метушливо.

Переводжу погляд в бік спринтера і бачу якогось чоловіка. Що вже дивна картина, тут не так багато дорослих без дітей. А цей чоловік явно біжить наодинці. Не тримаючи дитину за руку. Натомість в його руці помічаю дещо інше. Дещо, що належить саме мені...