Розділ 61

- Марат, пішли звідси, будь ласка, - розрахунок на те, що чоловік не стане опиратися, і клюне на моє "будь ласка" та на цей мій жалісливий голосок. Адже якщо ні... То буде туго. Я вже маю за плечима цей неприємний досвід.

- Емі, а ти як ставишся до ігор? - Очі блищать, азарт так і сочиться від брата Артура, а все через те, що буквально через дорогу знаходиться ігровий зал. Не казино, не якийсь торговий заклад, а невеличка будівля з надписом "Ігрова". А під цим надписом ще один - "Залітай. Вигравай."

- Негативно, - скільки ж ці два слова погубило людей. Скільки зруйнувало родин. На скількох долях поставило ігровий хрест, котрий з часом, я впевнена, переростає в реальний хрест. На майбутньому. Хоч якомусь майбутньому.

- Давай одненьку гру, і йдемо далі, домовилися?

Я мала це почути років так через десять, від свого сина, чи доньки, коли вони зі слізним поглядом випрошували б ще одне коло на американських гірках, або ще одну "катку" в настільний хокей.

- Марат, давай не будемо псувати одне одному настрій, гаразд? - І я пробую тактику, яку б застосовувала до своїх дітей. Можливо, в такому випадку, коли людина ловить азарт, то що їй тридцять років, що десять, це одне й те саме?

- Чому ж відразу псувати? Я навпаки хочу тобі його підійняти.

- Яким це чином? - Чоловік же не думає, що мені приносить насолоду витягувати його з різних казино? Чи дивитися на його скляні очі, в яких тільки змінюються фрукти, котрі крутяться по колу, шукаючи можливість створити одну лінію. За яку Марат певно б матір рідну продав.

- Пішли, - киває в сторону грального центру й вже робить навіть крок в ту сторону, ніби запрошуючи скласти йому компанію. Але я не ведуся, стою як вкопана й негативно махаю головою. - Не переживай, я грати не буду. Тільки ти зіграєш. Один раз. Вийде, то вийде. Ні, то розвертаємося та йдемо собі далі.

- В чому сенс туди йти, якщо ти не будеш грати? - Це питання ставлю напряму, а при собі маю ще одне, просто його не озвучую - хіба Марат зловить хоч якийсь кайф у випадку, якщо буде просто спостерігати за тим, як грає інша людина? Чи він хоче мене надурити? Будь-яким чином туди затягнути?

- Там просто має бути один апарат, де потрібна маленька, тендітна ручка. Як у тебе.

- В бій пішли компліменти? - Хоч приємно. Дещиця, але приємно. Навіть більше скажу - Артур ніколи не робив мені саме таких компліментів.

- Які компліменти, якщо це правда? В тебе дуже красиві й тендітні ручки, як і вся ти. Тут крутися, вертися, а від правди не втечеш.

- Одна гра, - демонструю один пальчик, а потім переводжу цей пальчик на себе, - і граю тільки я.

- Так. Тільки ти й одна гра. Пішли?

Здоровий глузд прямо волає про те, що я дурепа. Що пожалкую про цю витівку. Адже навіть десь неподалік має бути миша Артура, яка прямує по наших слідах. І сто відсотків цей сторожовий бобик все розповість моєму нареченому. Докладе своєму господарю. Щоб вислужитися. Заслужити бублик.

Тільки замість того, щоб ці обставини зупинили мене, змусили відмовитися від даної затії, вони навпаки підбивають зробити дану дурість. Отже, Артур мені не довіряє, якщо приставив за мною людину? І гаразд якби просто приставив, я б могла це ще розцінити, як турботу, як піклування. Але ж він нічого не сказав стосовно охоронця! Анічогісінько! Виходить, що наречений не вважає за потрібне ділитися такою інформацією зі своєю нареченою? Яка напряму її стосується!

- Ага, а ось і він, - Марат вказує на якусь таке враження скляну, здорову коробку, в якій насипані м'які іграшки, кульки, частинки конструктора, і всяка різна чортівня.

- Це тут потрібно таким собі краном підіймати іграшки й намагатися довести її до дірочки? - Я сто років не була в таких розважальних центрах. Артур не любив такі речі, а подруги віддавали перевагу десь посидіти в закладі, ніж бавитися в такі забави. Але ще в дитинстві, коли я була малявкою, ми з татом ходили в ігрові зали й витягувати м'які іграшки з таких от апаратів було моєю улюбленою справою. За що вже варто подякувати чоловіку, так це за те, що я загадала ці приємні часи. Так сказати, ностальгія потрапила в око.

- Майже, хоча принцип практично один і той самий. Ти засовуєш ось сюди свою красиву, маленьку ручку, - чоловік вказує на отвір в цій здоровій скляній коробці, хоча скоріша вона пластмасова, а то хтозна, комусь зірве дах, що він все програв, і бідний апарат відправиться на ремонт від потужного удару з кулака лузера. - І маєш серед цієї всієї чортівні знайти золотий злиток.

- Золотий злиток? - Шоковано витріщаюся на Марата. Тоді тут має бути не скло, і навіть не пластмаса, а броньований куб, біля якого не погано було б ще й охорону поставити, щоб вона стежила за дотриманням правил і законів. Хто відмовиться від золотого злитка? Є дурні?

- Ну, не в прямому сенсі золотий злиток. Це гра так називається. А насправді там копія такого злитка, котрий ти маєш знайти серед цього всього та спробувати проштовхнути його в цю дірку. І якщо це вдається, то після його можна обміняти на плюшеву іграшку, якусь настільну гру, чи то на прикрасу. Все що душа забажає. Це, звичайно, не шалені гроші й не дорогезні призи, але можливо це трішки підійме твій настрій.

- Давай спробуємо, - що ж, поки що Марат тримає себе в руках, очі хоч і надалі сяють як вулиці у різдвяну ніч, але він не намагається сам розпочати хоч якусь гру. Натомість старається заради мене.

- Сміливіше, кого-кого, а зміюк, чи павуків серед цього гармидеру точно немає, - так чоловік коментує мої спроби знайти той злиток серед цього розмаїття речей. Мені хоч і не хочеться покидати цю будівлю з пустими руками, та все ж такого азарту як у Марата явно немає. - Давай я тобі допоможу.

Це порушення нашої домовленості! Він немає права грати. Навіть допомагаючи мені. І поки все це до мене доходить, поки я все це аналізую й намагаюся витягнути свою руку з цього апарату, Марат довго не думає, підходить впритул, настільки впритул, що його пах втискається в мою попу, а після... Після я відчуваю, що не тільки моїй руці тугувато в цій дірці... Між пахом чоловіка і моєю п'ятою точкою теж комусь туго. Замало місця...