Розділ 52

- Емілі, що трапилося? Ти куди так дивишся?

Цей голос дещо скидає пелену з моїх очей, а оскільки цей голос ще й належить моєму нареченому, то я випірнаю зі ступору, начебто відштовхуюся від дна річки та випливаю на поверхню.

- Братику, от ти мене називаєш дебілом, а сам ні чим не краще! - А це вже подав голос Марат, котрий забирай у свого родичі рушник та віддає натомість тому куртку, хоч Артур бере її обережно та відкидає в сторону. Скоріш за все, коханому доведеться оновити гардероб, навряд чи він одягне цю куртку після того, як вона привіталася з молодшим Маратом.

- Це з чого це такі висновки? - На щастя, наречений перекидає свою увагу на брата, даючи мені шанс вдихнути повітря. Хоч і гарячого, насиченого напругою, але все ж таки такого потрібного повітря.

- Та з того, що ти міг мене попередити, що твоя наречена прийде, щоб я тут не ходив та не розмахував забороненими частинами тіла? - Які ти мені продемонстрував... Навіть зараз, начебто дивлюся на цих двох чоловіків, а перед очима картина маслом нижнього торса Марата. Від чого вуха палають. В роті пересохло. А на душі штиль. Не знаю як на це все реагувати. - Чи хоча б попередити Емілі, що у вас гості?

- Я якраз і збирався цим зайнятися! Просто не встиг! - Артуру явно не подобається, що його як хлопчика відчитують. Це навпаки його роль. Шпетити підлеглих. Кричати на противників по бізнесу. Гнати в загривок негідників.

- Не встиг він. Та хоча б рушника мені адекватного дав, якщо вже забрав до себе гостювати.

- Ти тут ненадовго, - звучить як погроза, і якщо по Марату не видно, що вона його збентежила, то я очікую продовження сутички, яка може перерости зі слів у бійку. - Ти йди вдягайся, я поклав тобі одяг на ліжко, а ми сходимо з Емілі в магазин.

- Купіть мені насіння.

- Якого ще насіння? - А брат нареченого вміє дивувати. З таким сумно ніколи не буде. Я вже наочно переконалася в цьому.

- Соняшникове насіння, якщо ви вже будете в магазині.

- На чорта воно тобі потрібне? - Артур явно шокований. Спочатку його родич навчає розуму, а зараз роздає доручення. Коханий виходить таким собі хлопчиком на побігеньках. В такій ролі я його ніколи й не бачила. Я могла попросити його придбати щось в магазині, коли улюблений їхав додому, але ж це я, наречена, майбутня дружина, та ще й просила, а не наказувала. А тут ледве не прямим текстом говорять - "давай швиденько кабанчиком змотайся та принеси мені насіння".

- Я коли нервую, то мені потрібно чимось зайняти руки. Насіння ідеально підходить в цьому випадку.

- Гаразд, пішли, кохана, - Артур бере мене попід руку та виводить з квартири. І добре, що він цим зайнявся, бо я не впевнена в тому, що сама б змогла це зробити. Ступор ще досі тримав мене за ноги й не давав ними самостійно керувати. - Ти як взагалі? Він тебе сильно злякав?

Хто він? Твій брат? Чи те, що знаходиться у нього нижче пояса?

- Та ні, просто такі неочікувані гості..., - аж два, якщо вже говорити по-чесному. Еге ж, Емілі? Обидвох розгледіла сповна? Відзначила всі плюси й мінуси цих гостей?

- Вибач, я справді хотів тобі повідомити все при зустрічі, - і так би напевно і було, якби не я зі своїми сльозами та розпачем стосовно Лесі та її матері. - Кохана, Марат певний час поживе в нас.

- Чому? - А зі мною порадитися, ні? Це ж начебто наше спільне житло, чи я щось сплутала?

- Він сьогодні знову втік з лікарні. Думаю ти здогадуєшся куди саме побіг.

- В казино? - Ніби питання, а ніби й ствердження. Та і прохання Марата купити насіння теж пов'язане з його залежністю. Це очевидно. Саме "нервуванням" він називає свою залежність.

- Ага, при чому в те саме, з якого ми вчора з тобою його діставали. Правда на цей раз братика ідіота віддали без проблем, не стали сперечатися.

Та звичайні ні, впевнена, що ще після вчорашнього синці з облич охоронців не зійшли, навіщо обновляти бойове розфарбування.

- Так а чого твій брат в нас буде жити? Чому його не повернути в ту лікарню?

- Бо це марно, він знову втече. Якщо двічі зміг накивати п'ятами, то що йому завадить це зробити втретє. - Логіка є в цьому, при чому вона залізна, але питання залишається відкритим - чому наша квартира стане хоч і на певний час, але все ж місцем дислокації залежного від ігор чоловіка? Ми що якийсь центр здоров'я, чи що? - Я все розумію, сонечко, про що ти зараз думаєш. Що на чорта він нам потрібен, та ще й в нашій квартирі. Я все це чудово розумію. Та все ж Марат мій брат і я пообіцяв матері, що вилікую його. Так сказати, востаннє допоможу цьому ідіотові. А там вже як буде, так і буде.

- Так, так, звичайно, любий, не переймайся, я все розумію, - просто доведеться забрати мій рушник з ванни, заховати його в шафі до кращих часів, натомість на заміну покласти звичайних, щоб в Марата і шансів не було повторити сьогоднішній вихід з "сюрпризом". - Ти будеш шукати йому нову клініку?

- Це не допоможе. Тут потрібно по-іншому підійти до справи. Більш націлено. Щоб увагу була зосереджена тільки на ньому єдиному, а не розпорошувалася на інших, таких же хворих як він.

- Я так розумію в тебе є вже певний план? - Ось так поглянеш на Марата, то і не скажеш, що в нього є якісь проблеми. Цілком ніби-то адекватний, нормальний чоловік. Тільки я вже переконалася в тому, що він має халепу. Добрячу халепу. Згадати тільки ті скляні очі, котрі я бачила вчора, і відразу приходить усвідомлення того, що не все те правда, що бачиш. Деколи потрібно дивитися глибше. Занурюватися в душу людини.

- Є одна думка. Вона кардинальна, але іншого виходу я не бачу. Марат сам мене змушує застосовувати такі методи.