Розділ 50

- Артур! - Я трималася поки виходила з квартири своєї колись найкращої подруги. Я стримувала емоції під час розмови телефоном з нареченим. Не плакала, поки викликала таксі. Не вивільняла емоції під час поїздки додому. Та варто мені опинитися у вітальні житла, побачити коханого, як всі почуття беруть вверх і я кидаюся в обійми Артура, вже не стримуючи ні емоцій, ні сліз.

- Що вже трапилося, Емі? - Наречений відтягує моє обличчя від свого плеча, в якому я шукала прихистку і вдивляється допитливим поглядом на зарюмсане лице. - Таксист? Це він тобі щось зробив?

І вже готовий не тільки моє обличчя відтягнути від себе, а і взагалі скинути моє тіло, щоб відправитися підправити фізіономію таксисту. В Артура й так було упереджене ставлення до особистих водіїв за гроші, а тут ще і я приходжу додому вся в соплях якраз після поїздки з таксистом.

- Ні, ні, - вчасно втримую нареченого, хапаюся за нього, щоб він не натворив біди, той бідолага за цілу поїздку не проронив нічого крім "доброго дня", коли я сідала в його машину, і "гарного дня", коли я з неї вилазила. За що чоловіка бити? За вихованість та класний сервіс? - Це через Леру.

А от дівчину наразі взагалі не шкода. Ось так воно дивно виходить, що мені не все одно на зовсім чужу для мене людину, якою по факту є таксист, і абсолютно плювати на подругу. Чи то пак колишню подругу, яка ніби взяла та з розгону смачно плюнула мені в обличчя. А її мати все це ще й розтерла, щоб я ні в якому випадку не відмилася від цієї ганьби.

- А що з нею? Ви посварилися? - Артур не надто вірить в цю причину. Точніше в людину, через яку я плачу. По його погляду бачу, що не вірить. Він скоріше повірив би в те, що мене справді образив таксист, ніж подруга. І коханий правий. Я б теж не повірила. Ще б якусь годину тому для мене це було б фантастикою. Наразі це являється реальністю. Суворою реальністю.

- Дуже посварилися, дуже, я б навіть сказала, що посварилися назавжди, - зараз мені потрібно виговоритися. Сказати всю правду. Навіть під загрозою того, що наречений почне згадувати свої підозри стосовно Лери й того, що мені не потрібно з нею дружити.

- Чому це назавжди? Що ж вона такого сказала, що така міцна дружба так швидко закінчилася? - Улюблений досі не може повірити, чи це правда, чи розіграш. Сльози й мій кепський стан явно не награні, а ось реальність того, що ми з Лерою дуже серйозно посварилися... Не факт що істина.

- Її мати звинуватила в тому, що це через мене її донька має тепер проблеми з законом, а Лера...

- Все гаразд, маленька, все гаразд, - домовити не змогла, оскільки з горла вирвалася нова порція схлипів, після чого наречений відчув, що саме мені треба, пригорнувши до свого торса й таким чином захищаючи від всього світу. Не тільки від колишньої подруги та її спільниці матері. - Якщо не хочеш, то не кажи. Не потрібно себе мучити.

- Ні, я маю це зробити, - попри те, що боляче, що на місці серця наразі величезна дірка, яка незрозуміло коли затягнеться, і чи взагалі колись затягнеться, все ж я повинна домовити. Виговоритися. Тоді є шанс, що стане легше. Що Артур перейме на себе трішки мого болю й мене хоч злегка, але відпустить. - Лера не повірила тому, що через Рината вона потрапила у відділок. Що це її брат винен в тому, що ці заборонені таблетки опинилися в її сумочці. Лерка сказала вимітатися з її квартири та не намовляти на її чортового братика.

І справді стає легше. Реально відпускає. І тепер замість слабкості я відчуваю всередині себе злість. Злість, яку я бажаю вигнати на Рината. На Леру. Та навіть на їхню матінку. Кожен з них по-своєму завдав мені шкоди й наразі в мене величезне бажання мститися. Щоб вони відчули те саме, що в цю мить відчуваю я. Усвідомили, наскільки мені зле.

- Емі, я розумію твій розпач і усвідомлюю, як тобі зараз боляче. Але це було очевидно. - Що очевидно? Він про що? Нетямуще витріщаюся на нареченого, хочу почути пояснень. Бо у мене, наприклад, нічого не в'яжеться логічного в голові. Ну, взагалі нічого. - Ну що ти на мене так підозріло дивишся? Мати на те вона й мати, щоб повірити в те, що будь-хто винен, крім її рідної дитини. Тож тут нічого немає дивовижного в тому, що мати твоєї Лерки захищає свою донечку. Яка б та не була мерзотою. А твоя Лерка...

- Так, я знаю, знаю, ти мав рацію..., - не має сенсу колупати цю стару рану ржавим ножем, я чула достобіса негативних слів з вуст Артура в сторону моєї подруги. І всі вони виявилися правдою. А я виявилася сліпою дурепою, яка не бачила реальності сутності цієї дівки. - Вибач, любий, що постійно ігнорувала твої попередження щодо неї. Вибач.

- Емі, немає на світі людини, яка б не помилялася. Ти теж не виняток. Ти дуже добра, аж занадто чуйна як для цього світу, ось тебе й використали, розтоптавши твою довіру, як недопалок об асфальт

Артур дуже вдало підмітив. Дуже вдало. Саме так я себе наразі й відчувала. Як цей недопалок. Розтоптаною. Вижатою. Нікому не потрібною.

- Чуєш, братику, а де у тебе...

- ТИ ДЕБІЛ??? - Наречений горланить так сильно та голосно, що я миттю відскакую від нього, спочатку не розуміючи якого біса сталося, а після переводжу погляд туди, куди наразі дивиться Артур.

- ... рушник...

Дебілом виявився Марат. Брат мого коханого. І все б нічого, поява брата у квартирі брата це цілком адекватні, нормальні речі. Ось тільки... Зовнішній вигляд Марата так збісив Артура, що той обізвав родича дебілом. Практично невідомий для мене чоловік стояв у нашій квартирі, практично голий, тільки долонями прикриваючи своє багатство між ногами...