Розділ 49

- Емілі, - вже коли я знаходилася біля вхідних дверей і хотіла було випурхнути з цієї квартири та дещо видихнути після напливу такої гидкої інформації, мене окликнув жіночий голос. І оскільки Лера залишилася у своїй кімнаті, навіть адекватним чином зі мною не попрощавшись, то цей голос міг належати тільки одній людині. Родичці моєї подруги. Чи то вже певно колишньої подруги.

- Так, я вас слухаю, Тамаро Іванівно, - попри те, що мене зустріли в цьому будинку далеко не з хлібом та сіллю, а після цього ще й вивернули на мою бідолашну голову відро помиїв, я все ж розвернулася до матері Лери й приховала свої справжні почуття. Навіть тоном не продемонструвала наскільки я шокована їхнім ставленням до мене.

- Емілі, я знаю, що ви довгий час з Лерочкою дружите. Ви дуже гарні подружки й завжди приходили одна одній на допомогу в будь-якій ситуації та за будь-яких обставин, тож я б хотіла в тебе дещо попросити. Я знаю, ти розумна дівчинка і я можу на тебе покластися. Не підведи мене.

- Звичайно, я вас слухаю, Тамаро Іванівно, - жінка явно заспокоїлася. Загнала надлишки емоцій у стайню. Чи то сама впоралася з ними, чи то можливо додаткові фармацевтичні препарати їй допомогли в цьому, наприклад, як настоянка валеріанки, але вона вже адекватно спілкувалася. Як раніше. Коли все було гаразд. Коли Тамара Іванівна вважала мене найкращою подругою своєї доньки й рада була мене бачити на порозі своєї квартири, радо запрошуючи пройти на гостини.

- Будь ласка, зникни з життя моєї Лери. Я тебе дуже прошу, - не це я очікувала почути, явно не це... - Емілі, зрозумій, будь ласка, я не можу її втратити. Не можу допустити того, щоб Леру запроторили у в'язницю. Тож дуже тебе прошу - зникни з її життя. Я до скону своїх днів буду тобі вдячна за цей вчинок.

- Гаразд, добре, я зникну, - на очах сльози, в грудях пустка, відчуття жалюгідне. Та попри це все я вимовляю те, що хоче почути жінка. І мало того - я збираюся дотриматися своєї обіцянки. - До побачення, Тамаро Іванівно.

- Прощай, Емілі, прощай.

Цим "прощай" жінка товсто натякає, що ніякого більше "до побачення" не буде. Вона справді хоче, щоб я зникнула з життя її доньки. Назавжди. Більше ніколи там не з'являлася. І найголовніше те, що і Лера цього хоче. Дівчина на стороні своєї матері.

- Так, - мені ніби частину серця заживо відрізали. Ось ніби як на ринку взяли тесак і половину відкремсали, не жалкуючи, взагалі не дбаючи ні про мої почуття, ні про біль, який мені завдають під час цього процесу відрізання. І ось ця людина, яка наразі мені дзвонить, може дещо заглушити цей біль. Ця людина певно єдина, яка може мене врятувати, поки я повністю не стекла кров'ю.

- Емілі, а ти де зараз? Я то думав, що застану тебе ще в ліжку, що ти ще будеш відсипатися, а тут нікого немає. Ти де, кохана?

Шоста дня, а Артур вже вдома? Дивно. Зазвичай він повертається десь о восьмій, чи то навіть дев'ятій вечора, тож я вирішила спочатку заїхати до Лери, поділитися своїми відкриттями стосовно тієї колонії спеціального призначення, а вже потім відправитися на нашу з коханим квартиру. Поділилася, попліткувала з найкращою подругою... Краще б справді поїхала додому, тоді б наречений не дізнався, що я кудись взагалі їздила.

- Неподалік будинку Лери, - п'ятдесят відсотків правди це теж не кепсько. Саме так себе заспокоюю, коли вішаю локшину на вуха людині, якій я ще можу довіряти. Оскільки друга людина, яка викликала в мене повністю і беззаперечну довіру, ось буквально з десяток хвилин тому встромила тесака в спину. Того самого тесака, яким вона і відрізала частку мого серця.

- Ти до неї прямуєш, чи вже від неї?

- Вже від неї, а що? - Головне, що Артур не злиться на мій вчинок. Він не раз говорив, що Лера йому ні чорта не подобається, що вона не надто гарна подружка. І, як виявилося, він був повністю правий. А я то все це вважала упередженим ставленням. Дурепа. Що ще тут додати.

- Ти можеш взяти таксі та приїхати додому? В тебе є з собою гроші?

- Та щось має бути, а ти б не міг за мною заїхати? - В цю мить мені хочеться притиснутися до нареченого, виплакатися йому, вивільнити цей біль, який щемить в грудях і думаю ще не один тиждень, а то й місяць буде нагадувати про себе. Про те що було, але схоже вже більше ніколи не буде.

- На жаль, ні, не можу.

- Чому ні? - Ця відмова навіть відвертає мене від думок про Леру, про те, що нашої дружби вже більше не існує. Зазвичай, наречений з задоволенням забирав мене чи то з університету, чи то з різних кафешок, де я з подругами відпочивала. Артур говорив, що не хоче, щоб на мене пускали слині збочені мужики в автобусах, а таксисти хоч і краще цих мужиків, але й самі буквально вчора "теребили прутня, витріщаючись на гарну дівчину".

- Розповім при зустрічі. Тобі викликати машину, чи ти сама?

- Та сама, - що могло такого трапитися, щоб Артур відмовився самотужки за мною заїхати, відправляючи з незрозумілим мужиком, який зрозуміло що робить зі своїм прутнем, дивлячись на красиву дівчину?

- Давай, я чекаю на тебе, це дуже важливо.