Розділ 47

- Доброго дня, Тамара Іванівна, - попри те, що мій настрій далекий від оптимістичного, а голову заполонили різні думки, і більшість з них ні чорта не райдужні, все ж таки посміхаюся мамі Лери, коли та відкриває мені дверцята. Хоча я явно не очікувала побачити жінку вдома. Наразі четверта година дня, тож якось швидко Тамара Іванівна повернулася додому з роботи.

- Емілі? - Та схоже не одна я тут така, хто в легенькому ступорі від побаченого. Жінка теж не очікувала побачити мене на порозі своєї квартири.

- Я до Лери, - і радості на обличчі Тамари Іванівни я не спостерігаю. На мою хоч і кислу, але все ж таки посмішку, відповідної реакції не було, навпаки, жіночка не приховує того, що не надто сильно рада моїй появі. Хоча зазвичай ми з нею гарно контактували й вона була рада тому, що в її доньки такі подруги як я, "з головою на плечах". Бо саму Лерку могло деколи заносити й потрібна була та людина, яка приводила дівчину до тями, остерігаючи від необдуманих вчинків.

- Навіщо? - А до цього питання я взагалі не була готова. Кожен раз, коли жінка була вдома, вона радо запрошувала мене пройти у квартиру, запевняла відчувати себе як вдома та пропонувала поїсти.

- Поговорити з Лерою, - а тут ні пожувати, ні зайти, та і відчувати себе як вдома Тамара Іванівна мені явно не пропонує.

- Навіщо?

- Мамо, Емілі прийшла до мене, - на друге поспіль "навіщо" я не мала відповіді, і добре, що на горизонті з'явилася людина, до якої я і приперлася, і яка позбавила мене нагальності шукати адекватну відповідь на це не зовсім адекватне питання. - Емілі, проходь.

Лерка відтіснила свою матір в сторону, схопила мене за руку й затягнула у квартиру ледве не силоміць, бо погляд Тамари Іванівни не передбачав нічого хорошого. Здавалося жінка одними тільки очима натякала на те, що мені потрібно відмовитися від цієї затії й прямувати своєю дорогою, обходячи її доньку десятою дорогою.

- Леро, - ми вже чимчикували до кімнати дівчини, як нам в спину прилетіло це холодне "Леро". Не знаю як подругу, але мене пробрало тремтіння, настільки льодяним був голос зазвичай добродушної та приємної Тамари Іванівни. Наразі це була зовсім інша людина. - Ти всі завдання зробила?

- Так, мамо, - не знаю, на який контроль жінка взяла свою доньку, схоже на дуже суворий, бо в іншому випадку Лерка б почала обурюватися, що вона вже не маленька дитина й сама може вирішити, що і коли їй робити. Все ж таки їй не вісім років, і вчиться вона вже не в школі. Та натомість подруга адекватно реагує на це питання і таке враження з секунди на секунду схопиться з місця, покине мене напризволяще та побіжить за щоденником, щоб продемонструвати рідній, що вона кругла відмінниця.

- Я перевірю. У вас десять хвилин.

Візит до подруги перетворювався в машину часу, яка переспрямовувала мене в шкільні часи, коли батьки тримали нас всіх під контролем. Та попри все я подріботіла вслід за Леркою. Десять хвилин і то краще, ніж нічого.

- Лера, - ще більше я сторопіла, коли побачила обстановку в кімнаті дівчини, де було все охайно складено, а на столі знаходилися зошити та підручники, навіть ті, яких у нас не було по програмі. - Ти можеш пояснити, що відбувається?

- Я в повній дупі, Емілі, - краще і не скажеш. Подруга ідеально схарактеризувала те, яку я картину побачила на вході в цю квартиру. - До нас вже двічі приходили поліціянти перевірити, чи я нікуди не втекла. Вони робили обшук на предмет заборонених речовин. Перевіряли все, ледве не до трусів.

- А чому твоя мама так дивно відреагувала на мій візит до тебе? - Гаразд, ця вся картинка ідеальної дівчинки можливо була влаштована не просто так. Потрібно було показати правоохоронцям, що ті таблетки реально випадково опинилися в сумці Лери, а насправді вона зразкова дівчина, яка думає про навчання і в якої немає часу на різну нісенітницю. Та чому Тамара Іванівна так вороже до мене поставилася? Це ж не реально було не помітити.

- Емі, ти тільки не злися й не стресуй, добре? - І знову ситуація, яка вибивала ґрунт у мене з-під ніг, бо загалом це я вгамовувала Леру. Заспокоювала її, щоб вона не творила дурні. А якщо не вдавалося вчасно втихомирити, то вже тоді заспокоювала після того, як подруга цю дурню все ж наробила.

- Добре, - не факт, далеко не факт, що не буду злитися, і тим паче не буду стресувати, але цікавість бере гору і я запевняю дівчину, що я байдужа брила льоду, яка не вміє видавати хоч якісь рефлексії.

- Мама думає, що це якось пов'язано з тобою.

- Що пов'язано? - Кепське пояснення, воно робить тільки гірше, взагалі не прояснюючи ні чорта. Ні краплі, твою ж... Ну, ось, схоже мої запевняння в тому, що я буду триматися молодцем, вже тріснули по швах. Бо мене починає розпирати від емоцій, а Лерка навіть ще нічого не видала.

- Ну, ці таблетки, що в мене знайшли, вся ця поліція, ці всі перевірки й таке...

- І це все пов'язано зі мною? - Подруга ще щось хотіла сказати, ще доповнити цей список, в якому по думці її матері саме я була вина, але вирок оголошено, тож вже можна його оскаржувати. Чим я тут же й починаю займатися, перебиваючи дівчину. - З якого це... переляку?

Інше слово крутилося на язиці, зовсім інше. Гидке, як і поточна ситуація. Але воно ідеально характеризувало той стан, в якому я знаходилася.

- Не знаю. Вона не каже, лиш торочить, що ти теж в цьому якось замішана...

Панове присяжні, прошу записати важливу поправку - я в повному а.у.ї