Розділ 44

- То ти підеш спати? - Поцікавився Артур вже після того, як ми дібралися до нашого будинку й припаркувалися біля під'їзду, щоб мене висадити. Нареченому то треба було їхати далі у справах, він не міг собі дозволити просто відпочивати посеред дня.

- Так, я на ходу засипаю, тож посплю, відновлюся, щоб вже завтра з новими силами взятися за підготовку до весілля. - Хоч я і не мала великого бажання їхати та проходити цей детектор брехні, але зараз була рада тому, що ми все ж таки це зробили. Я впевнилася в тому, що Артур мене кохає і хоче бути тільки зі мною, а він усвідомив, що я максимально щира з ним. Ну, в межах допустимого. - Ще раз дякую за подарунок.

До цього моменту я не могла сповна віддячити нареченому за презент, оскільки він знаходився за кермом і міг влаштувати дорожньо транспорту пригоду, відвернувшись на мене, але вже зараз нічого не стримувало від того, щоб виразити подяку. Тож я перехилилася і впилася поцілунком в губи коханого. Мені справді дуже і дуже приємно було, що він пам'ятав про мої бажання і втілював їх в реальність. Це і є ознака справжнього чоловіка, який кохає свою наречену, майбутню дружину. А я та щаслива наречена, яка знайшла цього справжнього чоловіка і проведу з ним все своє життя.

Я ледве не мчала у квартиру. Думки про м'якеньке ліжечко були настільки солодкими, що я перестрибувала через сходинки, щоб якомога скоріше опинитися в ложе, накритися тепленькою ковдрою та поринути в прекрасні сни. Ммм, краще бути не може. Хіба тільки якщо ще й сни будуть позитивними, то це взагалі ідеально.

Швидко переодягнулася, навіть в душ вирішила не ходити, щоб не збити сонний настрій та впала на ліжечко. Насолода. Кайфи. Деколи так мало потрібно людині для справжнього щастя.

Навіть не зрозуміла, коли телефон опинився в руці. Думаю, люди двадцять першого століття розуміють, як воно, коли гаджет вже продовження руки й без нього нікуди. Кепська звичка, таким чином ми живемо життя в посторонньому світі, а не сповна насолоджуємося реальним, але є як є. Я явно не одна така, яка прив'язана до мобільного.

Буквально на хвилинку, погортаю фотки знайомих і спатки - з такими намірами відключаю режим польоту і не встигаю навіть зайти в соціальну мережу, як приходить повідомлення. Навіть декілька. Стосовно того, що Лерка дзвонила, а я знаходилася поза зоною досяжності. А ось і повідомлення від її імені.

"Все гаразд, можеш не набирати, якщо зайнята. Я просто ще раз хотіла подякувати за те, що ти з Артуром витягнули мене з халепи. Я безмежно вам вдячна. Цілую. Зідзвонимося за нагоди. Обожнюю тебе!"

"Люблю тебе! Обійняла! Поговоримо ввечері"

Якщо нічого нагального, то можна перенести цю розмову на вечір. А зараз спатки.

Вже хочу закрити вкладку з повідомленнями, поставити телефон знову в режим польоту, щоб ніхто та ніщо мене не тривожило, як згадую за Ростика. Від хлопця так і не надійшло смс у відповідь. З вчорашнього вечора.

Окей, можливо, вчора він пішов рано спати й тому не помітив мого повідомлення. Гаразд, можливо, Ростик вирішив відіспатися і тому не побачив моє смс вранці. Але вже перевалило за обід, а від нього досі ні звісточки? А що як з ним щось трапилося, а я така паскуда згадую про нього тільки тоді, коли мені щось потрібно?

"Ростик, все ок? Відпишися. Я переймаюся."

І я справді починаю перейматися. Ростик такий своєрідний хлопчина, чорта з два вгадаєш які там думки відвідують голову хлопця та з якою компанією він може зв'язатися на ту ж таки бідну голову. Так, він не маленький хлопчик, за яким варто дивитися й вчити життя, та все ж...

Починаю гортати карусель фоток, вирішую дочекатися, поки він відпише й потім зі спокійною душею відправитися у світ солодких сновидінь.

Але де там. Минає десять хвилин, двадцять, пів години - нічого. В мене вже палець болить гортати соціальні мережі, вже всі знімки подруг та знайомих переглянуто, всі пости прочитано, а від Ростика й надалі ні чорта немає.

- Та де ж ти??? - Вигукую в динамік телефону, коли вже вчетверте набираю до хлопця. Виклик йде, мобільний не відімкнуто, але Ростик не приймає дзвінок.

Супер! Поспала так поспала! Аж переспала!

Вже не до сну, голову заполоняють тривожні думки, тож переодягаюся назад в одяг для виходу, кидаю жалісливий погляд на ліжечко й вилітаю з квартири. Не красиво кидати в біді людину, яка приходила тобі на допомогу. Це не правильно. Це гидко. Тож чорта з два я зможу заснути, підозрюючи, що хлопчині щось чи хтось загрожує. А якщо він просто заспав, то я дам йому пару ляпанців, щоб привести до тями. Я не сплю, тож і він спати не буде. Все кристально чесно.

Я викликала таксі, щоб не заснути в автобусі під його розмірене колихання з боку в бік та і плюс до всього, щоб дібратися якомога скоріше до житла Ростика, тож вже через якихось п'ятнадцять хвилин виходила з авто під його під'їздом. І тільки встигла встати на ноги, як... На ловця і звір біжить.

- Ти чому морозишся?

Таксист кинув на мене здивований погляд, типу чого ти волаєш, не всі в дома? Але начхати на нього, я вже витріщалася на того, хто позбавив мене можливості гарненько відновитися і змусив покинути м'яке ліжко в обмін на те, щоб сюди мчати.

Ростик якраз крутився біля дверцят під'їзду, коли я під'їхала, а після обернувся на мій покрик. В його очах я побачила страх. І схоже саме я являлася цим страхом для хлопчини...