Розділ 39

Гаразд, Емілі, зараз варто в першу чергу думати про свою п'яту точку, а вже потім про проблеми подруги. Своїм хвилюванням за Леру я нічого не доб'юся, а от здати себе з нутрощами можу запросто. Навіть заспокійливе не допоможе виплутатися з халепи.

- Емілі, познайомся, це мій хороший товариш Влад, - представив Артур чоловіка трохи старше від мого нареченого. Ми приїхали до цілком звичайної багатоповерхівки та опинилися в стандартній квартирі. Нічого такого показного. Це щось мені нагадало Ростика. Поглянути на хлопця, на житло, в якому він мешкає, і можна подумати, що він нічим таким екстраординарним не займається. Взагалі нічим не примітний персонаж, який навіть на мураху боїться наступити, не кажучи вже про те, щоб витворяти якісь темні речі. Але якщо заглибитися у світ Ростика та дізнатися, чим він захоплюється та що витворяє, то можна посивіти за якусь там хвилину. А якщо Ростик ще й на тебе шукає приховану інформацію, то взагалі варто починати рвати волосся на голові, бо невдовзі спливе все лайно, котре ти намагаєшся приховати.

- Дуже приємно, я Емілі, - посміхаюся, хочу видатися дружелюбною, а насправді тут же напружуюся, коли цей чоловік тисне мою руку. А що як він володіє екстрасенсорними здібностями й раніше поліграфу зможе мене просканувати? Дізнатися про всі мої секрети, котрі я намагаюся заховати в найдальші кути своєї підсвідомості?

- Навзаєм, - та, на щастя, це рукостискання максимально коротке, тож я не встигаю видати свій страх. - Перед тим як розпочати перевірку, хотів запитати - чи приймали ви якісь анестетики, котрі впливають на свідомість і змінюють її хоча б на дещицю?

- Ти за що? - Нетямуще перепитує у свого товариша Артур, не може усвідомити, до чого той хилить. Ну, звичайно, це ж не мій наречений не спав практично всю ніч, як нишпорка вивідуючи різню інформацію про ці детектори брехні.

- Різні таблетки, речовини, заборонені й не заборонені.

- Влад, ми не дебіли, щоб вживати таке лайно, - при цьому Артур не дивиться на свого співрозмовника, його погляд спрямований саме на мене і я навіть знаю чому так. Наречений натякає на Лесю. На те що вона приймає "таке лайно". Він не вірить, що ті таблетки випадково виникли в її сумочці.

- Супер, тоді розпочнемо. Хто буде перший?

- Давайте я, перед смертю все одно не надихаєшся.

В думках ляскаю себе по лові за другу частину речення. На чорта ти мелеш таку дурню? Перед якою смертю? Навіщо так палитися?

- Тоді ходімо за мною, - киває Влад кудись в сторону і вирушає в той бік, а я слідом за ним теліпаюся. Сподіваюся, що Артур не сприйме цю мою фразу якось по-своєму й не буде шукати в ній якийсь прихований підтекст. Але насправді я першою визвалася не просто так, варто закрити цей гештальт і спробувати переграти той детектор, а то якби я була другою, після нареченого, то за той час очікування могла б почати нервувати й всі мої спроби заспокоїтися канули в прірву.

Наскільки буде підозріло спитати в цього Влада якусь ліцензію на використання цього поліграфа? Думаю, доволі таки підозріло, оскільки я не тільки поставу під сумнів його здібності працювати з цією машинерією, а по факту ще й покажу недовіру до свого нареченого, майбутнього чоловіка. Адже якщо це гарний товариш Артура, то відповідно все має бути в порядку? Навіть без якихось спеціальних дозволів та ліцензій?

Та попри це мене бентежить ця затія. Власник цього житла... Чорт забирай, а чи цей Влад взагалі є власником цього житла? Навпроти цього питання такий же жирний знак питання, як і навпроти того, чи вповноважений він працювати з поліграфом. Так от, цей Влад заводить мене в якусь кімнату, де немає ні одного вікна. Тільки трохи світла доходить з інших частин квартири. Посередині, ніби трон знаходиться це крісло, від якого відходить достобіса проводів. І декілька з них прямують до ноутбука, на якому видніються якісь графіки. Графіки різного кольору. Ніби на онлайн біржі.

- Присідай, - чоловік вказує на стілець, а мені щось якось страшнувато. Ніби замість проводів там липкі мацаки павуків, а в основі крісла забито сотні цвяхів, на які мені добровільно потрібно присісти п'ятою точкою.

Та виходу як такого немає. Ні з цієї ситуації, ні з цієї квартири, поки я не пройду цей детектор брехні. Тож повільно крокую до крісла, сильно сподіваючись на те, що це всього лише сон і я скоро прокинуся. Прокинуся й цього всього не буде. Ні ось цих дурних перевірок, ні тих всіх дивних повідомлень, ні суперечок з Артуром. Все буде добре, все буде в шоколаді.

Але якщо все і буде в шоколаді, то тільки в дуже гіркому, оскільки через десяток секунд всі сподівання на те, що це просто кошмарний сон, зникають, як зникає моя свобода, адже Влад прикріплює ці проводи мені на тіло за допомогою такого роду присмоктувачів, закриває двері до цієї кімнати, що в ній стає взагалі темно, я ледве його розпізнаю в цьому мороці, а після сідає на своє робоче місце. Тобто за ноутбук.

- Готова?

Ні, звичайно, ні, не готова. І ніколи не буду готова. Не до цього.

- Так, - відповідаю ніби в прострації, тому щоб підтвердити свою готовність до експерименту ще й киваю головою. Надіюся, він мене прекрасно бачить і помітив мій кивок, якщо не почув мою словесну згоду. Перед смертю не надихаєшся. Тож нічого і старатися.

- Емілі, чи кохаєш ти Артура?

Навряд чи ці питання складав Влад. Навіщо це йому потрібно? Отже, це справа рук Артура. Наречений складав цей список нагальних запитань до мене. І першим у цьому списку було запитання щодо моїх почуттів до нього? З чого б це? Я десь дала привід в цьому засумніватися?

- Ні...