Розділ 37

- Емілі, Емілі, прокидайся, - хтось намагається мене розбудити й дуже наполегливо намагається це зробити, оскільки крім звукового супроводження, ще й смикають за плече, щоб я точно не проігнорувала цей заклик. Щоб точно розплющила очі.

- Ще п'ять хвилинок, всього п'ять хвилинок та прокидаюся, - не знаю, що має змінитися за цих нещасних п'ять хвилин, але плани у мене на них грандіозні. За цей час я сподіваюся, що повіки перестануть бути чавунними, а печіння в очах зникне. Та і все тіло ніби били протягом чималого часу, оскільки я не можу ним навіть поворухнути. Не кажучи вже про те, щоб ним функціонувати повною мірою.

- Та мені то що, хоч десять, це твоїй же подрузі сидіти в одній камері з безхатьками та маніяками.

Мене вже ніхто не турбує, та і цей голос звучить не так близько, як минулого разу, що може означати, що ця людина відійшла подалі від ліжка. Ось тільки ці слова льодяним цеберцем води вивалюються на мою голову, змушуючи різко відкрити очі й вже наступної миті я приймаю вертикальне положення. І мій погляд спрямований на Артура.

- Я вже збираюся, - запевняю нареченого і кидаюся у ванну кімнату, щоб там відкрити кран з холодною водою та вмитися, щоб остаточно привести себе до тями.

Коли мене будили, то я чомусь подумала, що це моя мама наставляє прокидатися в школу, а я, як зазвичай, прошу в неї додаткові п'ять хвилин, щоб ще трішки поніжитися в ліжечку. Я так часто робила в дитинстві. В дитинстві, яке далеко позаду, тепер у мене є наречений і є проблеми, які мама не розв'яже за мене. Одна з яких подруга у буцегарні.

Та, на жаль, це не єдине, за що варто перейматися. Був ще один момент, котрий розбурхував мою свідомість і через який я не змогла сьогодні вночі спати, саме тому ледве не благала Артура дати мені часу, щоб ще трішки поспати. Я заснула тільки під ранок, коли вже сонце давало знати, що новий день на порозі. І цих двох годинок мені явно не вистачило, щоб відновитися та відчувати себе відпочилою.

Вчора, після тієї неочікуваної пропозиції нареченого стосовно детектора брехні, я дочекалася, поки Артур засне і полізла в телефон. Задля того, щоб дізнатися, які можуть бути шляхи, щоб обійти цю машинерію і надурити її. Я не могла допустити, щоб наречений дізнався правду, вона, ця правда, точно вилізе мені боком, тож я вздовж та впоперек почала шерстити інтернет з надією зустріти дієвий метод. Та нічого адекватного, крім того, щоб прийняти таблетку заспокійливого, а краще дві, не знайшла. Майстрів порадити якусь чортівню вистачало, а от чогось конкретного та справді прийнятного я не знайшла.

Тож закидаюся трьома пігулками заспокійливого, щоб взагалі бути найспокійнішим тюленем у світі, і чимчикую на вихід з квартири. До машини, в якій вже на мене очікує Артур. Який, до речі, попри все дотримався своєї обіцянки допомогти з Лерою і втілює цю свою обіцянку з самого ранку. Мені навіть дещо соромно стає за те, що наречений більше зусиль задля цього прикладає, ніж я сама. Замість того, щоб мчати визволяти найкращу подругу, я вирішила слині попускати на подушку. Класна подруга, нічого не скажеш.

- Після ізолятора їдемо на детектор, як і домовлялися, - звучить від нареченого, коли ми проїхали вже добрих п'ятнадцять хвилин і вже десь мали під'їжджати до приміщення, в якому утримували Лерку. Артур так неочікувано це озвучив, що я навіть підстрибнула на сидінні. До цього ми їхали в повній тиші. Я ще досі знаходилася між солодкими думками про ліжечко та суровою реальністю, а нареченому явно не посміхалося в таку рань пертися чорт знає куди за дівчиною, яку він відверто недолюблював. Тож в нас в обох ранок був так собі. М'яко кажучи.

- Гаразд, - через те, що Артур згодився допомогти дівчині, і через те, що я не хотіла показувати йому, що новина про детектор мене бентежить, відразу підтвердила, що я готова. Тим паче я і справді була фізично готова, адже таблетки заспокійливого почали працювати і я відчувала, як повіки злипаються. Але водночас і хвилювання відходило кудись вдалечінь. Тепер варто було сподіватися, що цей трюк спрацює і машинерія не розкусить мою таємницю.

- Зачекай тут, ми скоро вийдемо, - я вже було рушила до входу в ізолятор, коли ми опинилися на місці, і виплигнули з автомобіля, як Артур тут же зупинив мої наміри, перегородивши дорогу.

- Окей, - я сьогодні сама милість. Думаю, кожен чоловік мріє про таку піддатливу і не конфліктну наречену.

Та і справді, навіщо мені пхнутися в цю далеко не найприємнішу будівлю? Тим паче Артур промовив "ми скоро вийдемо", явно даючи зрозуміти, що вийде звідсіля вже разом з Лерою. Отже, у нього вже все домовлено. Все, так сказати, "на мазі".

Чорт, схоже я переборщила з кількістю таблеток заспокійливого... Оскільки навіть попри те, що знаходжуся на вулиці, а прохолодний вітер обдуває моє обличчя, попри це очі самі по собі заплющуються і я ризикую не дочекатися Артура з подругою, а заснути десь тут неподалік. Навіть ось на цьому килимку біля входу в ізолятор. Скручуся калачиком і нехай весь світ зачекає.

- Як і обіцяв, - добре, що наречений дотримався свого слова стосовно того, що скоро вийде і не дав мені стати місцевою кішечкою, яка втомилася вночі ловити мишей й зараз відкинулася спати без задніх ніг, примостившись там, де зазвичай всі витирають підошви своїх черевиків.

Поява Артура на горизонті проганяє туман з моєї голови, а от поява Лери... Дає пару дзвінких лящів, від яких я геть забуваю про сон...