Розділ 35

- Яка ще дитинка? - Обурено вигукую і цю збуреність вкладаю в те, щоб відштовхнути нареченого від себе. Чи то Артур не очікував такого бойового налаштування від мене, чи то я приклала достатньо прихованих сил, але чоловік відходить. Чим дещо полегшує моє критичне становище, тож вирішую кувати, поки не охололо. І я не про те, що твориться в штанях нареченого... - У мене живіт спазмами зводить, мене нудить, а ти хочеш саме зараз дитинку зачати? Ти реально?

- Ось так от буквально за п'ятнадцять хвилин почало нудити й місячні ніби по команді пішли? Це ти хочеш мені сказати? - Артур наступає, знову скорочує між нами відстань до мінімуму, але, на щастя, наразі не розпускає руки й не намагається пробратися ними під халат. А якщо він це зробить... Що ж, далеко не факт, що я справді стримаюся й не виверну вміст шлунка на волю. Я просто намагалася знайти причину, щоб зупинити наміри нареченого, але в цю мить розумію, що мене й справді каламутить і якщо Артур спробує ще раз натиснути...

- Тобто як по команді? Ти про що? - Чорт забирай, він мені не вірить. Не довіряє. Невже зараз зажене назад у ванну кімнату й буде перевіряти мої слова на правдивість? Від цих думок ще гірше стає. Нудота підступає вже до горла. Ось-ось і я осоромлюся по повній програмі.

- Дай сюди телефон, - простягнута рука Артура означає, що я маю смирно вкласти туди свій гаджет і як покірна овечка очікувати, що буде далі.

- Навіщо? - Та я ігнорую його кінцівку, як і тон, котрим він повідомляє, що краще добровільно здати мобільний, ніж перечити його бажанню. Інакше можу отримати прочуханки, яка не сподобається ні мені, ні чоловік не хоче її застосовувати. Та іншого вибору у нього не залишиться.

- Я дещо перевірю і віддам тобі його назад, - вже куди спокійнішим тоном вимовляє наречений. Вирішив, що перегнув палку з цими нахабними приставаннями й наїздами, тож прибіг до іншої тактики? Більш адекватної? Попросту людяної тактики?

- Що саме перевіриш? - А відразу так не можна було? Навіщо було тиснути на газ і лякати?

- Я ж сказав - дещо, - та виявилося, що Артур просто приспав мою пильність, оскільки один різкий рух, і вже МІЙ мобільний в руці чоловіка. Натомість мої пальчики тримають повітря. Тобто нічого.

- Віддай! - Тягнуся до нареченого, щоб повернути свою втрату, але де там, вистачає виставленої руки чоловіка, яка перегороджує мені доступ до гаджета, як шлагбаум для автомобілів. Що ж, один-один в нашій сутичці. Артур не забарився з відповіддю.

- А що, тобі є що від мене приховувати, кохана? - Саме це запитання, ще й підкріплене цим оманливо милим "кохана" змушує мене дещо вгамуватися й не палитися раніше часу. Своєю поведінкою я показую Артуру, що не все так кристально чисто, як то має бути між нареченим та нареченою.

- Ні, немає, - заспокоююся, беру себе в руки та відходжу від чоловіка. При цьому молю вищі сили про те, щоб вони змилостивилися наді мною й допомогли приховати мою таємницю. Так, від нареченого, так, від майбутнього чоловіка, але це ж все во благо наших відносин... Чесно-чесно.

- Зараз і перевіримо, - з якимось маніакальним задоволенням Артур простягає мобільний, до мене екраном, - введи пароль.

Я завмираю на пару секунд, думаю, чи можливо запобігти до тактики вмовлянь, але дуже швидко від цього відмовляюся. Чоловік все одно не відступить, він явно щось запідозрив і хоче це перевірити. А чим більше я буду впиратися, тим очевидніше буде для Артура, що я від нього щось приховую. Тому натискаю на чотири кнопочки й сподіваюся, що Ростик спить, їсть, займається інтимом з якоюсь дівчиною... Та будь-що нехай робить, тільки б не відписав мені у відповідь.

- А чому це ввімкнений режим польоту? - Буквально відразу чоловік переводить на мене запитальний погляд, після пару маніпуляцій з телефоном.

- Можливо для того, щоб ніхто нам не заважав? Ніч на дворі, - ну тут пояснення лежить на поверхні. Довго рити не довелося. Все логічно. А от далі...

Я нічого не можу бачити, але впевнена, що зараз Артур знімає режим польоту, а після... Чорт його знає, що після. Чи він поліз в повідомлення. Чи то у месенджер. Не знаю. Та і по його зосередженому та дещо набурмосеному обличчі теж не можна нічого зрозуміти. Воно не видає ніяких емоцій.

Тиша. Навколо тиша, навіть серце зупинило свій рух, ніби з надією на те, що якщо воно не буде працювати, то чоловік не знайде нічого зайвого.

- Тримай, - розчаровано видає Артур після певно секунд тридцяти пошуків, котрі тривали для мене як вічність, і нарешті мій скарб опиняється в моїх руках.

- Знайшов те, що шукав? - Я знаю, що не знайшов. Якби знайшов, то реакція була б кардинально протилежною. А так я маю змогу його підколоти, виражаючи своє незадоволення тим, що він не повірив у мої слова. Про те, що я нічого не приховую.

- Зараз - ні...

Хотілося зачепити його за живе. Показати, що він без підстав мене в чомусь підозрює. Але цей поліцейський розворот у вигляді даної фрази...

- Що означає зараз? А коли так? - Він що ж нишпорив у моєму телефоні, коли той був поза зоною мого зору? Для Артура це вже як звичка, порпатися у моєму гаджеті?

- А ти не знаєш? - І допитливо дивиться мені у вічі, там вишукує відповідь. Хоча можу його засмутити, наразі він там побачить тільки повне здивування на його питання.

- Ні, не знаю, ти ще довго будеш говорити загадками? - Цей день нарешті закінчиться, чи ні? Зазвичай дні пролітають так швидко, що не встигаєш навіть оком кліпнути, а тут тягнеться як черепаха, волочачи на своїй спині величезний панцир з проблемами. І чомусь ця черепаха повільно, але впевнено чалапає в мою сторону.

- А хто ж тобі порадив не виходити за мене заміж, га? Не підкажеш, кохана?