Розділ 31

- Ти впевнений? - Як на мене, то це вже занадто радикальні міри хоче застосувати Артур. І взагалі де це він взяв цю сорочку? В тій лікарні, де його брат проходить лікування?

- Поглянь на нього, - наречений киває на Марата, який наразі ніби знаходиться не в цьому світі. Очі скляні й думаю якщо його повернутися обличчям до ігрового апарата, то можна буде побачити, як там буде видно всі ті кавуни й лимони, котрі мають збагачувати людей. По думці ігроманів. А по факту знищують психіку людини, руйнують родини, приносять в життя один негатив.

- Що ти робиш?!

Я думала, що це Артур звертається до мене, що його не влаштовує те, що я занадто довго розбираюся з цією гамівною сорочкою, з якого боку краще з нею підійти до Марата. Навіть за цією всією метушнею не помітила, що це не голос мого нареченого. Хоч і чоловічий.

- Ви ще хто? - А ось це питання вже лунає від Артура, бо я бачу, як його губи ворушаться в дану мить, а погляд спрямований кудись в сторону. Він дивиться не на мене, а ніби за мене.

І не просто так туди дивився наречений, його не накрило хвилею неадекватності, як це трапилося з його братом. Розвернувшись на сто вісімдесят градусів, я усвідомила до кого звертався Артур. Там стояли два мужики. Чималих розмірів. І одного погляду на них було достатньо, щоб зрозуміти, що це певно охоронці в даному казино. Оскільки вони були дуже схожі на бодигардів нареченого. Такі ж великі й такі ж тупі. Одного погляду на ці писки вистачало, щоб докумекати, що там в макітрі одна звивина і та працює через раз.

- Відійдіть від нашого клієнта, - один з цих громил обійшов мене й став таким чином, щоб відділити брата від брата. І тільки варто було Марату обернутися до екрана, як його рука ніби по команді полізла до тієї кнопки й знову почала на неї тиснути на автоматі. Ось як виглядає залежність. Ось коли мізки повністю відмикаються і вмикається тільки одне бажання - грати, грати й ще раз грати. Страшно стає. Просто дивитися на таку людину страшно. Що вже говорити про те, щоб стати такою людиною...

- Це мій рідний брат і я його забираю звідси! - Артур хотів направитися до Марата, але тут на підмогу підійшла друга макака, загородивши шлях моєму нареченому. Ці покидьки явно бачили, в якому стані перебуває Марат, і тільки задоволено руки потирали, бо навіть тією однією звивиною розуміли, скільки бабла може просрати цей персонаж в їхній шарашчиній конторі.

- Ні! Вали звідси, поки цілий!

Що за гидкий такий день? Замість того, щоб класно провести свій дівич-вечір, мене спочатку підозрювали в збереженні заборонених речовин, потім поліційний відділок і звинувачення в адрес моєї подруги, а зараз... Зараз не пахне, а прямо смердить тим, що буде мордобій. Амбали налаштовані серйозно. Поки Марат не спустить всі гроші, поки він звідси не вийде.

- Кохана, відійди, - Артур кивком голови вказує куди мені відійти і я без зайвих запитань виконую все так, як він просить.

- І ти слідом за своєю коханою теж й...

Мурмило хотів повідати щось цікаве, правда не встиг доштовхати свою промову до кінця, оскільки вже через секунду опинився на підлозі. Біля моїх ніг. Ніби величезна шафа впала та наробив галасу. Цікаво, виходить прислів'я про шафу взято не з неба?

- То що, я заберу свого брата? - Цілком спокійно, ніби не він тільки що виключив з цієї реальності, промовив Артур, звернувшись до другого охоронця.

- Та ти...

- Як знаєш, - інший мурляка вимовив навіть менше, ніж перший, бо заніс руку, щоб вдарити мого нареченого, я навіть очі закрила, щоб не бачити цього жаху. Та правда дуже скоро розліпила повіки, бо здоров'як вже сидів дупою на підлозі, тримаючись за руку. Скоріш за все, хруст не був галюцинацією... Це Артур зламав руку даному придурку.

- Давай швидше, - наречений бачив, що я знаходжуся в певній прострації, тому гукнув голосніше, ніж потрібно, я навіть дещо підстрибнула від неочікуваності, та правда це допомогло мені повернутися в реальний світ. І почати одягати цю гамівну сорочку на руки Марата, котрого Артур відтягнув від ігрового апарату та спрямував до мене.

- Відпусти! Відпусти мене! - Коли кінцівки Марата вже знаходилися в пастці, тільки тоді певно в нього в голові щось перемикнуло, адже він почав огризатися до брата й сіпатися, начебто заведений.

- В сторону!

Ця дівчина якась самовбивця, вже втретє потрапляти нам на шляху. Правда цього разу вона не стала пхати свого довгого носа не у свої справи й різко відскочила вбік, як тільки Артур гаркнув на неї, несучи на плечі Марата, як мішок з картоплею. Рухливою картоплею, яка не хотіла лізти в льох, а бажала на свободу.

- Відчини двері, - наречений зберігав холодний мозок в критичній ситуації, тож роздавав накази всім підряд, тепер вже мені вказуючи, що потрібно відкрити двері автомобіля.

Мить і він закидує свого брата на заднє сидіння й зачиняє за ним дверцята.

Все інше відбувається ніби в прострації. Ми з Артуром заплигуємо в машину, наречений заводить її та ми рушаємо до лікарні. І це все відбувається під викрики Марата, щоб його повернули назад та дали дограти. Всю дорогу чоловік сіпався, звивався й не хотів коритися з реальністю, що йому не виплутатися з тієї сорочки. Жахливе видовище. Тільки коли ми під'їхали до лікарні, тільки тоді він вже схоже вибився з сил, адже рухався куди повільніше й майже не кричав.

- Ти як почуваєшся? - Пролунало питання від нареченого, коли він повернувся в авто після того, як відвів брата в лікарню.

- Не знаю..., - і я не брешу, бо справді не знаю, як почуваюся. Марата вже не було в салоні машини, але його викрики досі ніби відлунням вібрували в моїй голові, а перед очима досі стояла картина того, як чоловік звивається, наче у конвульсіях...