Розділ 22

- Привіт, кохана, - Артур явно на мене очікував, оскільки варто відкрити двері до квартири, як наречений тут як тут та зустрічає мене пристрасним поцілунком у губи. Ніби все гаразд, нічого не сталося й він на мене не злиться. - Не роздягайся. Зараз з'їздимо з тобою в одне місце.

- Куди це? - Я не можу прочитати настрій чоловіка. Ніби то все добре, він на мене не злиться, але водночас відчувається якась каверза у його поведінці. Ну, аж занадто адекватно Артур реагує на мою витівку втекти від охоронця, а потім поїхати чорт знає куди. Тим паче після випадку з тим таємним повідомленням.

- Сюрприз, - на обличчі нареченого усмішка, яку я теж не можу вірно трактувати. Загадка. - Пішли. 

Артур наполегливий у своїх діях, тож хапає мене за руку, спочатку виводить з квартири, потім з будинку, а вже надалі садовить у свою машину.

- Артур, послухай..., - наважуюся перша зачепити тему, яка хвилює нас обох, просто наречений вдає, що нічого страшного не трапилося, а у мене вже нерви не витримують. Видовище з тією психіатричною лікарнею, тією жіночкою та дівчатами у балахонах не минули повз, закарбувавшись у моїй пам'яті й досі викликаючи мурашки по шкірі. Полохлива картина.

- Ні, люба, це ти послухай, - та мою невпевнену змогу розпочати діалог Артур тут же перерізав на корені, відсікаючи можливість якось виправдатися за скоєне, - я хочу перед тобою вибачитися. Я був не правий.

- Ти за той випадок з телефоном? - Ну що ж, якщо розпочали, то варто добитися правди. Мене розпирає від цікавості, чому наречений так різко вчинив, витягнувши мою сім-карту з мого гаджета. Невже про щось здогадувався? Чи, навпаки, не розумів що твориться, тому і так дико вчинив?

- Ні, за те, що приставив до тебе охоронців.

- Ааа, - не те що я хотіла, але на безриб'я і рак як то говориться гарна знахідка.

- Я не хотів тебе таким чином образити, чи то показати, що я тобі не довіряю. Ні.

- Так, ти вже говорив мені на рахунок цього, - тут же згадую розмову з Артуром, після того, як побачила в університеті свого нового охоронця. - Але ти мені не повідомив навіщо це потрібно. Задля чого вся ця охорона, Артуре? Щось сталося? Ти можеш мені нарешті сказати?

- Не сталося, поки ні, - це уточнення якось не додає оптимізму, вже який раз за сьогодні напружуюся всім тілом. Напевно, це найгірший день для моїх нервів. Як почалося все з-поза ранку з тим Віталієм, так і досі не закінчується. Негатив за негативом, оптимізму... Взагалі немає. Хіба тільки те, що ми наразі з нареченим адекватно спілкуємося. Без криків та скандалів. Я очікувала на куди бурхливішу реакцію Артура на мою втечу з навчального закладу.

- Поки ні? Тобто може статися, так? Я правильно розумію? - Чомусь я думала, що ми нічого не приховуємо один від одного. Ділимося всіма новинами. Секретами. Виходить мені так тільки здавалося?

- Не станеться, я обіцяю. Я все вирішу. Ти мені віриш? Ніхто й ніщо тебе не образить. Повір, я цього не допущу.

- Добре, я тобі вірю, - варто по факту дивитися на дії й слова Артура. А якщо відштовхуватися від фактів, то він ніколи й нікому не дав мене в образу. Завжди захищав. Оберігав. Піклувався. Тоді чому я маю йому не вірити та ставити слова нареченого під сумнів?

- А ти звичайно хвацько так позбавила двох людей за два дні роботи. Я б ніколи не очікував такого від такої маленької, тендітної дівчинки, - весело зауважив коханий, чим дещо дезорієнтував мене. Я тільки-тільки знайшла певну гармонію після запевнення Артура, що все буде добре, як тут знову випливає щось цікаве. І не факт що приємне. Навіть попри усмішку нареченого.

- Ти про кого? - Мізки зовсім не працюють, на сьогодні вони цілком і повністю відімкнулися від реальності та пішли собі відпочивати на бокову.

- Про Ральфа і Віталіка. Не пройшли тест на охоронців. Ні один, ні інший.

Ааа, ось про що торочить Артур. Про двох амбалів, котрі ходили мені по п'ятах.

- Завтра очікувати третього на співбесіду? - Не без задоволення поставила питання, бо хоч і було образливо за цих двох, особливо за Ральфа, що вони позбавилися роботи, але водночас я втерла їм носа і показала Артуру, що я з характером. Керувати мною як лялькою не вийде. І контролювати кожен мій крок теж не варіант.

- Ні, вистачить псувати людям нерви, - наречений підморгнув мені, натякаючи на те, хто саме псує людям нерви, - ми розв'яжемо питання твоєї безпеки іншим способом.

- Яким це? - Я з хати не буду виходити, чи що? Буду цілодобово заперта у квартирі, поки загроза життю не мине?

- Вилучимо цю небезпеку. Напряму.

Я не стала залізати в хащі, не стала питати, як саме Артур збирається це зробити, та і навряд чи наречений відповів би на це питання. Натомість під кінець дня я нарешті отримала позитивні емоції. Вони розпочалися після фрази коханого "ти давно про це мріяла"...