Розділ 20

Ну, це вже явно подруга фантастичних фільмів передивилася згадуючи якісь секретні лабораторії. А от на рахунок того, що ця будівля знаходилася під прикриттям, то так, тут абсолютно згодна, адже я навіть допустити не могла, що всередині може бути щось адекватне. Дивлячись на цю будівлю ззовні, очікуєш всередині побачити купу розбитого скла, розкидану по всій підлозі цеглу та руїни. А виявилося...

- Дивно, що тут нікого немає, - відмічаю даний нюанс, оскільки очевидно, що це приміщення використовують люди, воно функціонує, а навколо ні душі. Тільки стіни, якийсь стіл та стільчик неподалік вхідних дверей та і все.

- Напевно, якщо тут хтось і є, то вони на другому поверсі, - киває Лера в сторону, звідки помітно, що йдуть сходи догори, - ходімо.

Я вкотре думаю - а може ну його? Може забити на все, забути про те повідомлення та помчати додому, не шукаючи на свою п'яту точку проблем?

Але не тут то було, якщо в нашій парі хтось і думав, то це явно я, адже подруга довго не думає, хапає мене за руку, щоб помирати так разом і тягне до тих сходів.

Все ж таки хтось тут та є, варто тільки підійнятися на другий поверх, як ми з Лерою чуємо якісь голоси. Їх ледве чутно, але вони є.

- Там, - подруга перша орієнтується звідкіля вони долинають й киває на відкриті двері до однієї з кімнат. Тут з десяток дверей, але всі вони зачинені, і тільки одні відрізняються на фоні інших.

Ми на пальчиках, так, щоб ніхто нас не помітив, перебираємося в сторону голосу, і чим далі просуваємося, тим стає зрозуміліше, що цей голос один. Жіночий. І явно не молодий. Але водночас в ньому відчуваються владні, командні нотки.

- Аню, підіймися, - ага, отже, вона тут не одна, не розмовляє сама з собою, це вже плюс, - яке головне правило нашої лікарні?

Лікарні... Отже, карта не збрехала і це психіатрична лікарня? Тоді чому про це немає ніде ніякої згадки? Ні на нових картах, ні на будівлі приміщення.

- Дисципліна понад усе, - звучить куди молодший голос, якоїсь дівчини, а в наступну мить ми з Леркою і споглядаємо цю дівчину наочно.

І ще приблизно шість-сім дівчат, котрі сидять за партами. Як то в школі. Але ці дівчата явно не шкільного віку, кожній з них явно за двадцять, а деяким то і взагалі під сорок.

- Що за...

Стриманість це не головний коник Лерки, тож можна було очікувати, що вона втне якусь дурню. Цього слід було очікувати. Так само як і варто було очікувати того, що всі ці дівчата як по команді розвертаються в наш з подругою бік і розглядають з цікавістю, як тваринок в зоопарку.

- Що там таке? - Лунає громовитий голос, а після ми бачимо і володарку цього голосу, котрою виявилася низенька жіночка років так п'ятдесяти, але одного погляду на яку вистачає, щоб усвідомити, що вона вміє тримати всіх навколо у вуздечці. Це її командний голос ми з подругою почули, коли підійнялися на другий поверх. - Хто ви такі? Що ви тут робите?

- Ми...

- Ану пішли звідси! Швидко! - Поки ми з Лерою перебували в шоку від побаченого й не могли навіть язиком щось адекватне вимовити, жінка часу дарма не втрачає, а відштовхує нас спочатку від цієї кімнатки, а потім і взагалі відтісняє до сходів. - Що ви тут забули?

- Ми помилилися дверима, вибачте, ми не спеціально, - рух дещо відновив мою здатність розмовляти, тож видаю хоча б щось більш-менш адекватне на наше виправдання.

- Толік! Якого ти їх сюди впустив??? - Тільки-тільки ми спустилися на перший поверх, так жінка оглушила нас своїм басом, а зверталася вона до якогось чоловіка. Котрий наразі сидів за тим столом при вході. Ось тільки коли ми заходили то цього охоронця не було на вахті. Я ж правильно розумію, це охоронець, так?

- Це хто? - У Толіка очі ледве не вилазять на лоба, коли він кидає на нас з Леркою погляд. Ніби ми з нею привиди, які пробралися в цю будівлю крізь стіни і його підставили бідолашного.

- Це я повинна у тебе питати хто це! Де ти був? Чому ти їх впустив? - А жіночка все не заспокоюється, репетує як скажена, явно неврівноважена людина.

- Вибачте, я відходив на пару секунд в туалет, напевно, поки я...

- Ще раз таке допустиш і вилетиш звідси до біса! Затямив?

Ого, а ота дівчина правду говорила про "дисципліну понад усе", адже хоч цей охоронець і чоловік, куди більше за цю жіночку що у зрості, що у масі, але він тут же знітився, начебто маленький хлопчик, котрий наробив халепи й очікує покарання від старших.

- Так, - з опущеним поглядом донизу вимовляє Толік.

- А ви наступного разу дивіться, куди претеся! - З цими словами ця шалена виштовхує нас за вхідні двері, таке враження, що ще трішки й копняка дасть під одне місце задля прискорення. Їй явно варто пролікуватися. І чим скоріше, тим краще. Для всіх навколо.

Ми вилітаємо з Леркою на вулицю, встигаємо тільки розвернутися, як вхідні двері захлопуються, а після ще й закриваються на замок. Все, посторонні вже просто так сюди більше не потраплять.

- І що це було?

Навіть Лера, навіть така відважна дівчина як Лера зараз застигла й перелякано витріщається на мене. Ставлячи дуже резонне запитання...