Розділ 19

- Це точно тут? Ти впевнена? - Лера зупиняє машину на узбіччі та з нетямущим поглядом звертається до мене.

- Ну, так, якщо я правильно розшифрувала цю карту, то так, має бути тут, - крайні приблизно п'ятнадцять хвилин часу це напевно найбільш шокові п'ятнадцять хвилин за все моє життя. Та думаю і в подруги так само, бо вона теж ошелешена. Спершу ми дізнаємося, що відправлене мені повідомлення було надіслано з психіатричної лікарні, а тепер вже дивуємося тому, що бачимо на власні очі. А бачимо ми двоповерхову стару, занедбану будівлю, яка знаходиться віддаль від інших споруд. Ніби прокажена людина, котру хочуть обійти інші, так само і ця лікарня віддалік від магазину, котрий ми проїхали, і іншої будівлі, схожої на приватний будинок. Як так дивно відбувалося планування цієї лікарні, якщо між іншими спорудами величезне поле, на якому можна було влаштувати будівництво? А знаючи як люди люблять робити на всьому бізнес, то дуже і дуже дивно, що цей пустир по обидва боки пустує.

- Дай но сюди, - Лерка не може повірити, що це саме те, що нам потрібно, тож вихоплює з моїх рук ту паперову карту, та так різко це робить, що ледве не розриває її на частинки. Бідна мала, спокій їй тільки снився. - І справді...

- Скоріш за все, вона вже давним-давно зачинена, напевно, вийшла якась помилка і Ростик не вірно визначив адресу, - тільки так я можу пояснити дану ситуацію. Деякі вікна цієї будівлі закладено цеглою, інші забиті дошками, щоб таке враження безхатьки не могли залізти всередину приміщення, а навколо ні найменшого натяку на те, що це лікарня. Ні вивісок, ні табличок поряд, взагалі нічого. Яка атмосфера навколо цієї будівлі, така й сама будівля. Сіра, безлика, Богом забута.

- Вхідні двері ніби не забиті, сходімо й перевіримо, можливо, пощастить.

Пощастить? Де? Тут? Це слова варто застосовувати тоді, коли ми зірвемося з місця та помчимо звідсіля куди подалі, забувши про цю будівлю, як про страшний сон.

- Та ходімо, я з тобою, - подруга прекрасно бачить, що я починаю давати задню, тож поки я повністю не вперлася, вискакує з авто й мені киває головою, щоб я звідти витягувала свою п'яту точку.

Мда... Звичайно, класно, що Лерка така швидка на підйом, за будь-який кипиш, але зараз я не надто цьому рада. Я б краще плюнула на всю цю затію, повернулася додому й готувалася до весілля. Очікуючи коханого з роботи.

- Не дивно, що ця лікарня не зазначена на онлайн-картах, - та все ж ми поперлися з подругою до входу, і чим ближче підходили, тим більше смутку наганяла ця будівля. Вона ніби висмоктувала хоч якусь позитивну енергію. Як тут люди могли лікуватися? Набиратися здоров'я? Загадка за сімома замками. - Про ТАКЕ навіть згадувати не хочеться, не те що бачити на власні очі.

Я була повністю з Леркою солідарна, тож бажала якомога скоріше підійти до тих вхідних дверей, смикнути за них(бажано, щоб це зробила подруга, бо я відверто боюся) та мчати звідси так, щоб шини скрипіли. Я навіть згодна скинутися дівчині на новий комплект, лише б ні хвилини більше тут не затримуватися.

- Готова? - Запитала мене подруга перед тим, як відчинити дверцята, а її рука вже знаходилася на ручці. На щастя, у неї було куди більше відваги. Хоча всю цю чортівню затіяла саме я...

- Готова, - кивнула з впевненістю, що нічого не вийде. Двері закриті на замок. Або забиті дошками з внутрішньої сторони.

Та де там... Вони піддалися Лері, але з таким гидким скрипом, який ніби ножівкою різав по-живому нерви. Чорт забирай, це якийсь фільм жахів, а ми настільки дурні, що далі залазимо в ці нетрі з монстрами.

- Ого, - мало того, що подруга була куди сміливіше за мене, так вона ще й не соромилася ніколи своїх емоцій, тому і зараз не стрималася, видавши це "ого" голосно та ошелешено.

А дивуватися було чому, оскільки на відміну від зовнішнього вигляду, вбитого життям зовнішнього вигляду, всередині було приємно. Білого кольори стіни, як в справжній лікарні, підвісна стеля, яку таке враження зробити ось тільки-тільки, можливо, ще зранку робочі були на цьому об'єкті, а пахло тут... Дуже смачно. Не так, як у лікарні. Не медикаментами. Це чиїсь такі стійкі парфуми чи дифузори? Дуже багато дифузорів?

- Емі, тебе нічого не бентежить? - Спантеличено запитала подруга, в той час, як крутила головою в різні сторони. Обдивляючись обстановку.

- Я б сказала навпаки - немає нічого такого, що мене в цьому всьому не бентежить, - я і сама вертіла макітрою зі сторони в сторону й не могла повірити, що це все реально. Те, що ми побачили ззовні, і те, що ми побачили зсередини... Це діаметрально різні речі. Це типу того фільму, де діти заходили у звичайну, зовсім непримітну шафу, а виходили з неї серед джунглів, зустрічаючи на своєму шляху різних казкових персонажів.

- І я за те... Виглядає ніби якась секретна лабораторія під прикриттям...