Розділ 12

Емілі, от скажи, чому ти так вчора поводилася? Навіщо звинувачувала Артура незрозуміло в чому? Адже він старається задля нас, заради нашої родини, ось навіть зараз ти тільки оченята свої розліплюєш, а чоловік вже трудиться в поті чола. На годиннику тільки пів сьома ранку, а від коханого тільки шлейф парфумів залишився, вказуючи на те, що він взагалі знаходився в цьому будинку. І це все заради нашого майбутнього. Наших дітей. Тоді чому його нервувати та й самі мотати нерви?

Саме з налаштуванням забути вчорашні непорозуміння між нами, зіскакую з ліжка, йду роблю два тости під ритмічну музику, а після приступаю до сніданку. Та навіть що стосується їжі, навіть тут Артур молодчина. Вчора ввечері я думала щось змайструвати, щоб наречений не залишився голодний, а він пожалів мене і відправив відпочивати, замість того, щоб стояти біля плити. Сказав, що сам щось придумає і щоб я не переймалася за нього, він заїде кудись перекусити. Чи беріг би мої сили чоловік, якому було б на мене наплювати? Звичайно, ні. Тож розумію, що варто б сьогодні якось згладити ситуацію між нами. А як можна ще краще її згладити, ніж смачною вечерею, а потім і вишенька на торті у вигляді мене на поверхні нашого ліжка. Десерт, котрий буде завернутий невеличкими ниточками. Які можна розв'язати одним помахом пальця буквально за дві секунди.

Натхненна такими задумами, я схопила запрошення для Лери та для Ріти, подруг, яких я бажала бачити на своєму весіллі й помчала на вихід. Попереду навчальний день. Останній курс. Екзамени. Дипломні роботи. А після доросле життя, в якому я бажала знайти своє місце. Попри те, що Артур достатньо заробляв, але я не хотіла бути просто доповненням до чоловіка. Я бажала теж чогось досягти. Чогось вагомого. Тож помчала гризти граніт науки. І надіялася вигризти з цього граніту діамант.

- А ви хто? - Ось тільки мій забіг зупинили. Зупинив його чоловік, котрий стояв біля автомобіля, який практичного кожного ранку відвозив мене до університету. Я очікувала побачити Ральфа, мого охоронця, натомість замість нього на водійському сидінні знаходився даний персонаж. А варто мені було вийти з під'їзду, як той вискочив з авто та відкрив дверцята, запрошуючи залізти всередину салону.

- Доброго ранку, пані Емілі. Я Віталій, ваш новий охоронець та за сумісництвом водій, - відрапортував чоловік, тільки не вистачало, щоб він приклав руку до голови й не віддав мені честь. Хоча навіть момент з відкриванням дверей був зайвим, адже я не хотіла привертати увагу сусідів і вдавати, ніби я королева, за якою тут і там бігає свита, щоб її догодити. Я взагалі хотіла б добиратися до навчального закладу на автобусі, чи то на таксі, я не бачила в цьому жодної проблеми. Тільки це я не бачила в цьому проблеми, а от Артур дивився на дану ситуацію по-іншому й наполягав, щоб мене особистою машиною відвозили й забирали з універу. Мотивуючи це тим, що так зручніше й безпечніше. Що ж, мені довелося згодитися, а через деякий час я усвідомила, що це й справді доволі таки зручно і звикла. До гарного завжди дуже швидко звикаєш.

- Доброго ранку, Віталіє, а що з Ральфом? - Можливо, здоров'як захворів? Такого не траплялося протягом крайніх пів року, які Ральф возив мене то туди, то сюди, але ж він теж людина, теж не сталевий. Хоч із зовні виглядає саме броньованою машиною, яку чорта з два з місця зіштовхнеш, не кажучи вже про те, щоб його поборов якийсь нещасний грип.

- Він звільнився, тепер я замість нього. Поїхали? - Чоловік явно не бажав втратити в перший же день роботу, тож злегка кивнув в сторону авто, ніби молячи "ну, давай залазь вже, не підставляй мене"

Гаразд, не буду доводити людину до інфаркту. Заплигую в салон й ми рушаємо до університету.

Дивно, що сталося з Ральфом? Мужик справді сам звільнився, чи то Артур вказав йому на вихід? І так і сяк було одне головне питання - чому? Чому це відбулося?

- Емі, привіт, мала! - Та це чому стало не важливим в ту мить, коли я переступила поріг університету й до мене тут же кинулася Лерка. З двома чашками кави в руках. Вміст яких вона ледве не вилила на мою блузку при такій шаленій реакції на мою персону.

- Гей, гей, легше, - забираю в подруги одне горня, дещо мінімізую можливість бути облитою та обпеченою й чмокаю її в щоку, - я тебе теж дуже люблю, але не настільки, щоб викликати швидку й мчати в лікарню з опіками. Що там Ріти ще немає?

- Ще ні, а що? Скоро думаю має підійти, - от деколи заздрю Лері, в неї стільки енергії, що вистачить не на одну п'ятдесятикілограмову дівчинку, а на парочку бугаїв, як то був Ральф. Або як на три Віталії, бо нинішній охоронець буде поменше колишнього, але теж вражає габаритами.

- У мене для вас дещо є, - віддаю подрузі свою чашку, щоб безперешкодно наступної миті витягнути одне із запрошень, саме на її ім'я, і простягаю дівчині, - тримай.

- Це що? - Спочатку Лера нетямуще витріщається, ніби не може прочитати слово "запрошення", а після розгортає його та..., - реально?

- Реально! - Впевнено киваю й вдивляюся в блискучі очі подруги, яка знала про весілля, здогадувалася, в яких числах воно має відбутися, але наразі дивується так, начебто вперше почула, що я взагалі маю хлопця. Не те що нареченого, без п'яти хвилин чоловіка.

- Вітаю, мала! - Лера готова кинутися мені на шию, але я вчасно її зупиняю, передбачаючи таку можливість, тож виставляю руку як шлагбаум.

- Дякую, мала! - Перекривляю її, а після сама пригортаюся до неї таким чином, щоб не влаштувати тут фонтан з кави. - То що, прийдеш?

- А ти ще питаєш? До речі, а...

Подруга тут же замовкає, її рот закривається, що для Лери вже надзвичайне досягнення, натомість очі дівчини розкриті на максимум. І цими очима вона дивиться кудись крізь мене. Кудись в сторону. Що ж там? Чи вірніше сказати - хто?