Розділ 5

- Я нікуди не поїду! - І щоб продемонструвати Ральфу, що я справді ні кроком з цієї квартири, присідаю назад на диванчик, на якому буквально пару хвилин тому розглядала напрацювання матері.

- Тоді мені доведеться застосувати силу, пані Емілі, - напевно, охоронець попри свої обмежені звивини, все ж усвідомив, що це звучало як погроза, тому додав наступне. - Це не моя забаганка. Бос наказав вас доставити додому будь-яким способом.

- Ти, можливо, Ральфе, не почистив вуха зранку? - Довго просидіти на диванчику не вдалося, адже від злості, яка окутала моє тіло, п'яту точку почало колоти, ніби голками, тож я підірвалася та ступила до здорованя. Наблизилася до нього впритул, щоб показати, що я не боюся ні його, ні його методів доставки, якими він мені загрожує. Хоча, чималі розміри охоронця дещо зменшили мій градус напору та незадоволеності. - Я ж сказала - я нікуди не поїду, поки не виберу кошик для мого весілля. Для весілля твого боса, Ральфе. Чи ти хочеш засмутити свого боса й все йому наламати?

- Ні, звичайно, ні, але...

- Що тут за крики? - Неочікувано для мене, та схоже і для всіх присутніх, в кімнаті з'явився Олександр. Вітчиму явно не подобалося, що ми тут розвели шум. Невже так сильно горланили, що завадили мужику дивитися телевізор?

- Подзвонив Артур й наказав Ральфу доставити Емілі додому, - якщо я не очікувала того, чому Олександр взагалі завітав на цей вогник, мурмило не знав, як якомога скоріше виконати наказ керівника, то віжки правління у свої руки взяла мама, котра й пояснила своєму чоловіку, що ж тут наразі відбувається.

- Ральф? Це ти? - Вітчим ніби не знав охоронця й вперше його бачив, хоча насправді Олександр знав цю гору м'язів.

- Так, - згідно кивнув Ральф і я бачила наразі в його очах, як там запустився процес обробки ситуації й спроба усвідомити, що тут твориться. Перед мужиком стояло інше завдання, яке він мав якнайшвидше виконати, а тут різні додаткові фактори втрутилися в реальність і заважали йому довести справу до логічного кінця. Тож мурмило шукав шлях до свого першочергового завдання. І схоже знайшов. - Пані Емілі, будь ласка, поїхали.

Це "будь ласка" було вимовлено так ніжно, начебто його промовляв не чоловік категорії сто плюс, а хлопчик класу так сьомого. Мені навіть стало на мить його жаль і вирішила не катувати охоронця своїми відмовами. Але...

- Вона звідси нікуди не поїде, поки сама того не захоче! - Впевнено заявив Олександр й став переді мною, таким чином перегороджуючи шлях для Ральфа.

- Відійдіть, будь ласка, мені потрібно забрати пані Емілі, - якщо я ні разу не очікувала такої поведінки вітчима, ніколи б не подумала, що він буде за мене заступатися, то здоров'як ледь не розплакався, коли просив про цю послугу.

- Хочеш забрати пані Емілі? - Перепитав Олександр й Ральф тут же почав кивати своєю здоровезною макітрою, дещо звеселившись, що все вийде вирішити адекватним чином. - Тоді доведеться спочатку мене пройти, щоб дістатися до пані Емілі.

Якщо охоронець не хотів влаштовувати скандал, то ось вітчим був протилежної щодо цього думки, адже виставив перед собою кулаки, як досвідчений боксер, а голову трішки опустив, начебто вже очікуючи удару від Ральфа. Якщо до цього я була приємно здивована поведінкою вітчима, то наразі перебувала в ступорі від його наполегливості за будь-яку ціну мене захистити. Чоловік був хоч і не маленький, але куди менший від охоронця, плюс варто врахувати той факт, що вітчим був старше Ральфа, що теж не додавало йому балів у цьому можливому спарингу. Та все одно він не знітився, не прогнувся перед жорстокою реальністю очевидних речей, а збирався відстоювати мою честь.

Я із завмиранням подиху очікувала розвитку подій. З однієї сторони перед Ральфом стояло завдання забрати мене додому і якщо відштовхуватися від того, що це його робота, то він мав її виконати за будь-яку ціну. Інакше охоронець міг поплатитися своєю посадою. З іншого боку - вдарити старшу людину, вітчима своєї керівниці, хоч я і напряму ним не командувала... Теж якось не добре. Не добре, але варто дивитися перший пункт і на наслідки, які можуть бути для Ральфа.

Здоров'як ще трохи повитріщався на Олександра, перевів слізний погляд на мене, ніби в нього вкладаючи "ну, будь ласка, поїхали, я вас дуже прошу", отримав моє негативне похитування голову й покинув кімнату. Кімнату, а після й квартиру, адже ми всі прекрасно почули, як ляснули вхідні дверцята.

- Сашка, ти у мене такий хоробрий! - Мама була в екстазі від дій свого чоловіка, тому той навіть не встиг перейти з бойової стійки в стан розслабленої людини, як вона кинулася йому в обійми, засипаючи поцілунками.

- Дякую, що заступилися за мене, Олександре, - я досі не могла повірити, що чоловік справді готовий був отримати прочуханки за мене. Я завжди думала, що я йому як горла в кістці, як додатковий не потрібний інвентар, який йшов в комплекті з моєю мамою. І це вперше за весь час я поглянула на чоловіка з іншого боку, під іншим кутом.

- Пусте, Емілі. Хоч у нас і не найкращі відносини, хоч ми й не претендуємо на звання найкращого вітчима та падчерці, але я нікому не дозволю тебе ображати. І, якщо не важко, то називай мене дядя Саша. На батька я не претендую, але на дядька Сашка згоджуся? - А після він посміхнувся, і це було більше, ніж посмішка, це було те саме потепління, яке відбувається весною після довгої та затяжної зими. Те потепління, яке приносить з собою надію на краще в майбутньому.

- Домовилися, дядя Саша, - і я прийняла це потепління, з радістю розгорнула руки та підставила обличчя цьому сонцю й теплу, яке воно принесло з собою.

Ось тільки заморозки як виявилося ще не минули, адже незабаром власною персоною приїхав мій наречений, мій майбутній чоловік.