Розділ 4

- Пані Емілі, що трапилося? Мені її наздогнати? - Ральф тут як тут, підплигнув до мене, що ледве з ніг не збив.

- Кого наздогнати? - Роблю крок від охоронця, бо в того такі габарити, що необережно повернеться корпусом і відправить мене в нокдаун.

- Ту дівчину, - і киває в бік кур'єрки, яка доставила пелюстки троянд. Машини дівчини навіть вже не видно на горизонті, але таке враження для Ральфа це взагалі не проблема, він готовий навіть побігти, лиш би наздогнати нещасну малу.

- Ні, ні, не потрібно нікого наздоганяти, - у неї й так я впевнена настрій зіпсувався після зустрічі зі здоров'яком, не вистачало ще дівчину звести на той світ, - просто я згадала, що мені потрібно з'їздити до матері. Відвезеш чи мені викликати таксі?

- Відвезу, - Ральф взяв пару секунд на роздуми перед тим як згодитися, при чому почухавши ріпу, ніби зважуючи всі плюси та мінуси цього задуму.

Ми з рідною домовилися, що я сьогодні маю приїхати до неї та ми разом виберемо кошик на весілля. Кошик, котрий будуть нести дітки, йдучи перед нами з Артуром і розсипати ці пелюстки. Таким чином ніби встеляючи нам дорогу в яскраве та щасливе майбутнє. Я і забула про цю домовленість з рідною і якби не ця зустріч з кур'єркою, то і не згадала. Сто відсотків мама вже набирала до мене, але оскільки наречений забрав з якогось дива мою сім-карту, то звичайно, що рідна не могла до мене додзвонитися.

- Доню, ти де зникла? - І так воно і було, рідна справді набирала до мене, і певно вже не один раз, бо варто було опинитися на порозі будинку, як вона тут же почала голосити. Явно хвилюючись за свою горе доньку. - Я дзвоню до тебе, дзвоню, а ти все поза зоною досяжності.

- Та там щось сталося з моєю сім-карткою, поламалася, чи що, - якщо до цього я не розуміла мотивів Артура, то тепер дуже сильно на нього була зла, адже він змусив мою рідну хвилюватися.

- Поламалася? Сім-карта? - Мама нахмурилася, явно не могла повірити, як це можливо.

- Ну, щось таке, я в цьому не знаюся. Ми відвезли її до майстра, він має глянути й повідомити, чи нею можна буде ще користуватися, чи ні, - я не знала, коли наречений поверне мені ту сім-карту, і чи взагалі поверне, тож цього разу вже ввімкнула мізки й видала щось вартісне. Буде гідна причина, якщо Артур карту не поверне, то послатися на те, що не вдалося майстру її реанімувати. - А поки запиши мій новий номер.

Рідна пішла за своїм телефоном задля того, щоб внести мій новий номер в список контактів, а я пройшла вглиб будинку й помітила, що на дивані сидів мій вітчим, Олександр, і щось переглядав на телевізорі.

- Доброго дня, - в цьому зверненні було все наше ставлення одне до одного. Офіційне, без натяку на якісь сімейні відносини. Відсторонено, ніби ми мимобіжно зустрілися на якомусь ринку й скоро розбіжимося кожен в різні сторони.

- Привіт, - байдуже кинув у відповідь Олександр й навіть не повернувся в мою сторону.

Що ж, минуло чотири роки з того моменту, як мама почала жити з вітчимом, а наші стосунки за ці чотири роки не стали тепліше. Я не змогла до нього ставитися як до рідного батька, а він і не особливо старався, надаючи перевагу чомусь чи комусь іншому, ніж мені. Як, наприклад, цього разу, витріщившись на екран телевізора й повністю мене ігноруючи

- То що, все в силі? Покажеш мені свої напрацювання? - Я не стала напружувати Олександра своєю присутністю, тому почимчикувала до робочої кімнати рідної. В мами були золоті руки, вона могла з нічого зробити шедевр, тож коли постало питання стосовно кошика для пелюсток на весілля, то навіть мови не йшло, хто цим займеться. Рідна тут же викликалася допомогти з цим реквізитом.

- Так, звичайно, сідай, сонечко, - мама присіла за комп'ютер, мені запропонувала розміститися поруч на м'якенькому диванчику й почала показувати варіанти кошичків на слайдах.

- Я навіть не знаю, що вибрати, тут все таке красиве, таке миле, - рідна підготувала понад десять варіантів на мою з Артуром урочистість, і всі вони як один були ідеальні. Я справді не знала, якому надати вибір.

- Якщо дозволиш, то давай я тобі підкажу, що буде краще.

- Так, звичайно, давай, - мама куди краще розбирається в цих нюансах, вона мала неймовірний смак, тож я поклалася на її досвід та руку майстра.

- Якщо відштовхуватися від кольору сукні, від тематики місці проведення заходу, то...

- Тая, тут прийшли, - рідна не встигла домовити, бо з вітальні прозвучав голос Олександра. І, судячи з усього, то вітчиму не сподобалися гості.

- Зараз, сонечко, хвилинку, - запевнила рідна й випурхнула з крісла, щоб зустріти того, хто там прийшов.

А я мала нагоду ще раз погортати всі варіанти кошиків і якби можна було, то вибрала б всі, настільки вони були симпатичні. У рідної справді талант творити красу.

- Емілі, сонечко, це до тебе прийшли, - привернула мама мою увагу й кивнула на Ральфа, який за нею зайшов слідом.

- Що трапилося? - Я перевела нетямущий погляд на здоров'яка. І мама, і Олександр знали охоронця, він не став для них аж таким сюрпризом, але чому чоловік зайшов до будинку моїх рідних?

- Бос наказав доставити вас додому. Прошу пройти за мною, пані Емілі.

- Ми ще не закінчили, зачекай хвилин двадцять-тридцять, - що означає доставити? Що означає наказав? Я що якась річ, яку можна вкинути в сумку та возити з адреси на адресу?

- Бос наказав негайно вас доставити додому, пані Емілі. Тож збирайтеся та поїхали.

А цей... бос не знахабнів? З яких це пір він розпоряджається мною як якоюсь іграшкою?