Розділ 2

- В якому сенсі що приховую? - Мені зовсім не подобається те, як змінюється обличчя мого нареченого. Якщо ще пару хвилин тому його осяювала посмішка, він був так само як і я щасливий зустрічі, то наразі грозові хмари окутали лице Артура й з секунди на секунду розпочнеться злива, від якої промокне кожна частинка мого тіла. Промокне та замерзне. Вже навіть зараз відчуваю, як мені стає прохолодно, хоча очевидно, що температура повітря в ресторані не змінилася. Вона й надалі комфортна.

- В прямому сенсі, Емілі! В прямому! - Артур не маленький чоловік, він дбає про свою фізичну форму, тому завжди радував мене своєю величезною, мускулистою статурою. Ось тільки якщо зазвичай мені подобалося відчувати себе маленькою дівчинкою за здоровезною горою, то наразі ця гора нависає на мене і таке враження може роздавити, як маленьку комашку. Якщо відчутна прохолода, котру я відчула секундою раніше, повністю не змінила мою поставу, то ось наразі я точно зіщулилася, як бабця наприкінці свого життя. - Кохана, давай по-хорошому все вирішимо.

- Артур, що по-хорошому? Ти взагалі про що? Що там надійшло? - Перехиляюся через стіл корпусом, намагаюся вихопити з рук хлопця гаджет, щоб усвідомити, що трапилося. Чому він так різко став злим, грубим, не моїм Артуром.

- Ні, я не віддам, - наречений певно очікував щось подібного від мене, тому вивертає мобільний так, що мої пальці тільки розсікають повітря й залишаються ні з чим. Ні з чим я й опускаюся назад на своє крісло. - Тільки після того, як ти відповіси на моє запитання.

- Та що це таке? На яке запитання? Я нічого не приховую від тебе! Нічого! Анічогісінько! Ти мені не віриш чи що? - І справді я всім ділилася з Артуром. Я вважала, що не можна лягати з людиною в одне ліжко, будувати плани на майбутнє й думати про дітлахів в тому самому майбутньому, якщо ти не готовий ділитися з цією людиною своїми секретами. Секретами, яких немає бути від найближчої по факту людини. Артур це знав, ми з ним про це не один раз розмовляли й сходилися на тому, що це правильно, тож ось такі звинувачення жалили прямо в серце. Робили дуже боляче.

- Тепер вже не знаю.

І найголовніше в очах нареченого я наразі бачила, що він справді не знає, чи може мені довіряти. Ще десяти хвилин тому міг довіряти, все було гаразд, нічого його не хвилювало, а вже зараз все кардинально змінилося на сто вісімдесят градусів?

- Коханий, ти можеш віддати мені назад телефон? - Начебто першочерговий спалах злості почав минати в Артура, він справді ніби задумався над тим, чи може мені довіряти, чи ні, тож я спробувала ще раз дістати гаджет й усвідомити нарешті, що ж так його розлютило.

- Так, авжеж, - згідно киває наречений, і я вже встигла полегшено видихнути, сподівалася, що вдалося залагодити цей конфлікт. Але дуже рано повірила в успіх, адже спочатку Артур щось натиснув на телефоні, а потім...

- Що ти робиш? - У мене були підозри, що хлопець міг робити, та я до останнього в це не вірила, поки не побачила на власні очі, як він витягнув сім-карту з мобільного.

- Тримай, кохана, - як ні в чому не бувало простягнув гаджет, тільки ось вже без сім-карти, котру він заховав у внутрішню кишеню свого піджака.

- А сімка?

- Пішли! - Артур підривається з-за столу й простягає мені руку, ігноруючи моє питання.

- А як же вибрати десерт? - Хоч настрій зведений нанівець, плювати на той десерт, але ж весілля буде. Чи... вже не буде?

- Дівчино, - наречений розвертається до офіціантки й та через пару секунд виявляється поруч з ним, - вибір десертів залишаємо за вами. Ми закінчили нашу дегустацію.

Поки дівчина перебуває в легенькому ступорі від такого нашого поспішного відходу, Артур хапає мене за руку та тягне на вихід з ресторану. При чому взагалі не церемониться, вкладає чимало сили, що моя рука навіть відчуває болісний дискомфорт.

- Мені боляче, - заявляю нареченому та намагаюся витягнути кінцівку з лещат, але хлопець відпускає мене лише тоді, коли ми добираємося до припаркованої біля закладу машини. Машини, на якій я сюди приїхала.

- Ральф! - Знову повний ігнор в мою сторону, але на цей раз замість офіціантки тут як тут з'являється охоронець, - потрібно Емілі купити нову сім-карту. А після відвезеш її додому. Зрозумів?

- Так, бос, все зроблю, - ланцюговий пес ледве честь не віддає Артуру, а після відкриває для мене задні дверцята авто, таким чином запрошуючи посадити туди свою п'яту точку.

- А ти не поїдеш додому? - Судячи з того, що він віддав команди охоронцю, то ні, не поїде. Але я то думала, що в нього вже закінчилися на сьогодні справи. Що ми зможемо провести час разом. В нас і не так багато того часу. Артур дуже багато працює. Так, задля родини, я все розумію, та все ж...

- Ні, у мене ще повно справ!

Знову цей холодний тон, знову грубість простежується в його словах, але не це найголовніше, а те, що наречений розвертається від мене, і без якогось прощання у вигляді обіймів чи то поцілунку прямує в бік свого автомобіля. Якщо не помиляюся, то це вперше за час наших відносин Артур повністю проігнорував мене, як свою дівчину й майбутню дружину...