8 (4)

Костя пробурмотів щось невдоволене про те, що його знов виганяють, а Руслан міг би купити фрукти сам, але вчасно згадав, що він тут не вдома, а в гостях, тож все-таки пішов. Я, намагаючись якось позбутись незручності, що так і повисла в повітрі між нами, взялась мити овочі, Руслан поліз по м’ясо, яке ми ще дорогою додому домовились посмажити на вечерю.

Ніби сім’я… Тільки от Костя з неї трішки вибивається.

– У вас все добре? – спитав Руслан. – З Костею? Ти якась напружена, і, мені здається, він тебе чимось образив. Якщо щось не так…

Дуже не так. Бо у мене думки зовсім про іншого чоловіка. Можливо, сказати вголос? Це було б правильно. У мене з Костею нічого не було, окрім поцілунку в щоку, його загравань та одного повноцінного побачення на книжковому ярмарку.

Тож, може, не так я вже й вгрузла в ці стосунки? Все ще є можливість пояснити хлопцеві, що його сподівання марні. Та й сам Костя навряд чи ставиться до мене настільки вже серйозно.

Біда в тому, що я не знала, як правильно про це все сказати Русланові так, щоб не образити його. Зрештою, мова про його рідного брата.

– Ні-ні, – аби відволіктись, я взялась нарізати огірки та помідори, але, здається, передрібнила. – Костя нічим мене не образив, та й взагалі, він себе порядно поводить, просто… Забудь.

Сказати я нічого так і не змогла. Слова застрягли у горлі і не хотіли зриватись з мого язика. Відчуття були такі, ніби я проковтнула отруту.

Руслан, за що я була йому дуже вдячна, не став тиснути, з розумінням посміхнувся і більше нічого не запитував. Ми готували мовчки, але постійно, ніби й випадково, торкались одне одного. То зачепимо руку, то зупинимось надто близько. Від кожного доторку у мене завмирало в грудях серце, але я все ще була надто боягузливою, аби поділитись власними почуттями.

Зрештою повернувся Костя з фруктами, і шанс поговорити було втрачено. Я швиденько накрила на стіл, зайняла своє місце, здивована, як швидко адаптувалась до життя в чужій квартирі. Їла, щоправда, без апетиту, а от Костя наминав за обидві щоки і першим покінчив зі своєю порцією.

– Може, тобі добавки? – запропонувала я.

– Та ні, не треба, – відмахнувся він.

Проте тиша тривала недовго.

– Взагалі-то, – раптом оголосив Костянтин, – я хотів сказати про дещо важливе. Я… – він зиркнув на Руслана. – Брате, може, ти вийдеш? Лишиш нас з Ладою наодинці…

Я зиркнула на Руслана. Він примружився і зронив:

– Взагалі-то це моя квартира. Тож, якщо Лада не проти, я все-таки тут посиджу. Але, – він перевів погляд на мене, – якщо ти хочеш, щоб я лишив вас удвох…

– Ні-ні, – випалила я, – лишайся.

Костя якось здивовано зиркнув на брата, засопів, мов сердитий їжак, але від своїх намірів все одно не відмовився.

– Гаразд, – посміхнувся він. – Так навіть краще. Урочистіше буде!

Я не встигла навіть зрозуміти, що відбувається, як він злетів зі свого стільця, бухнувся переді мною на підлогу, встав на одне коліно і урочисто проголосив:

– Ладо… Я зрозумів, що ніколи не зустріну дівчину, кращу за тебе. Бо таких просто не існує! Ти підкорила мене з першого погляду, і хоча я, дурний, спочатку ледь не втратив своє щастя, зрештою таки усвідомив, що ми з тобою створені один для одного. Тож… Ти вийдеш за мене заміж?

Час довкола зупинився. Я моргнула – і виявила, що взагалі-то вже не сиджу, а стою, а Костя на одному коліні переді мною, у світлих штанах, які потім доведеться прати, і простягає на витягнутій долоні обручку. Божевілля якесь! Лишенько, що взагалі тут відбувається?

– Ти вийдеш за мене? – повторив він з таким натиском, що я проковтнула свою відповідь, яка застрягла у мене в роті. – Погоджуйся! Я зроблю тебе найщасливішою жінкою на світі! А весілля ми можемо відзначити в один день з братом…

– З яким таким братом? – до мене нарешті повернувся дар мови.

– З Русом, ясна річ, в мене нема іншого брата, – заморгав Костя. – Тільки уяви, підемо до вівтаря разом! Ми з тобою і Рус зі своєю нареченою! Як круто буде, правда? Скажи ж? Руслане, ти згоден? А то скільки можна відкладати ваше весілля… Ладо?.. Промов хоч слово! Мені потрібне від тебе «так».

Але мене ніби заціпило. Гаразд, я ще була готова зрозуміти цю відверто несподівану пропозицію руки та серця, адже взагалі жила тут, ніби Костина наречена… Тільки-от те, що Руслан теж збирається одружуватись, геть вибило мене з колії.

Тільки почувши цю пропозицію, я збиралась сказати «ні». Пояснити Костянтинові, що ми поспішили, і мене приваблює зовсім інший чоловік. Але тепер, почувши про Русланову таємницю, я завмерла, мов води в рот набравши. Тобто, він не вільний?

Я не знала, що робити. А доки дихання перехопило від шоку, тихий голосок в голові закликав погодитись на пропозицію, і я вже майже зважилась його послухати, завмерла в останню мить, вагаючись між «так» і «ні». Адже сказане зараз визначить всю мою подальшу долю.