8 (3)

Спочатку мені здавалось, що Руслан ось-ось відсторониться, навіть не спробує мене торкнутись, бо він завмер, відверто шокований моїм вчинком. Але потім, коли я вже зібралась відскакувати та робити вигляд, що це він неправильно мої наміри зрозумів, а не я перша до нього з обіймами полізла, чоловік раптом рвучко пригорнув мене до себе.

Це було… Настільки добре, що й словами не описати. Я відчувала його теплі руки на своєму тілі і просто мліла від того, як неймовірно приємно це було. Мало не вуркотіла, мов та кішка.

Він завмер, зарившись обличчям у моє волосся, я ткнулась носом в його шию. Від Руслана пахло його одеколоном та… Ним самим. Трішки терпкуватий, приємний запах, від якого у мене паморочилось у голові і тремтіли коліна.

Господи, я божевільна.

Мені треба тікати звідси. Негайно. Чим швидше, тим краще. А я стою в його обіймах, сама торкаюсь його шиї та перебираю волосся…

Навіжена.

Ненормальна.

Дурна.

– Все в порядку? – хрипко спитав Руслан. – Якщо ти через щось переживаєш, ти завжди можеш поговорити про це зі мною, Ладо.

Якби ж то!

– Так, – озвалась я впівголоса. – Все добре. Просто мені не хотілось з тобою сваритись чи щось таке. І я хочу продовжувати з тобою працювати…

Зараз я хотіла трохи зсунутись в його руках, а потім поцілувати. В шию. Торкнутись губами ось цієї пульсуючої жилки, обережно прокласти доріжку поцілунків аж до підборіддя, а потім – отримати свій справжній, повноцінний цілунок.

Я стільки разів писала про таке в книгах, про дахозносні емоції, про пристрасть, від якої аж вивертає, але жодного разу не відчувала її по-справжньому. Мені здавалось, що такі почуття може викликати тільки чоловік типу Лео, неймовірно яскравий, наполегливий, такий, що від однієї його присутності все довкола спалахує.

Руслан був красивим, але ніби… М’якшим, чи що. І все одно, у мене все кипіло від його присутності.

– Я тебе нікуди не жену, – він нарешті відсторонився від мене, але відчувалось, що зробив це неохоче. – Дякую, мені… Приємно, що тобі справді хочеться тут лишитись. Для мене це дуже важливо. І твоя допомога також. Поїхали додому?

Я тільки кивнула.

Аж до самого дому ми майже не розмовляли, тільки перекинулись кількома фразами, але настрій Руслана явно покращився. Та й мій власний, чесно кажучи, теж, світліше на душі стало, веселіше. Я збадьорилась, заспокоїлась трохи.

Переживання повернулись, коли ми зайшли до квартири, я вирушила на кухню і наштовхнулась там на Костю. Варто було взяти до рук склянку води та заїкнутись про вечерю, як він вже підступив до мене впритул, і очі якось небезпечно спалахнули. Ні, страшно мені не стало, проте було очевидно: Костя дивиться на мене, як на жінку, а не просто як на подружку.

Якби ж я дочекалась такого погляду від Руслана!

– Можливо, – Костя поклав руки мені на талію, – сходимо до ресторану тут неподалік? М-м-м, прекрасна японська кухня… Суші! Роли! Справжня філадельфія, як у Японії!

– Костю, – кашлянула я, – по-перше, це не те щоб була моя улюблена їжа…

– Всім дівчатам таке до смаку!

Ага. А в світі ж живуть геть однакові люди, зроблені по шаблону, і я – всього лиш один з варіантів реалізації, а не окрема особистість. Чомусь таке узагальнення мене розізлило і додало сил відповісти трішки жорсткіше.

– Я не люблю суші та роли, Костю. А рол «філадельфія» анітрохи не японський, тобі хіба назва ні на що не натякає?.. Тож я нікуди не піду. Приготую вечерю сама.

Він спробував обійняти мене міцніше, але відчуття від доторку його рук були… Такі, ніби хтось вламується в мій особистий простір. З Русланом все виходило геть інакше, коли він мене торкався, я відчувала себе так, ніби нарешті знаходжусь поруч з тим, з ким маю. Дивовижний контраст, не дивлячись на те, що вони брати.

Костя тим часом захопився; його долоні вже поспішили переповзти мені на сідниці. Та, на щастя, мені не довелось вигадувати, як би його вдаліше відсунути від себе. В дверному отворі з’явився Руслан, кинув на брата похмурий погляд і зазначив:

– Здається, ти трохи захопився. Давай все-таки не на моїй кухні, – і, дочекавшись, доки Костя відступить на пів кроку, спитав, не даючи брату можливості забрати мене геть: – Ладо, допомогти тобі з вечерею?

– Так, – всміхнулась я. – Допоможи, буду дуже вдячна.

– Я теж можу! Що треба зробити? – миттю зацікавився Костя.

– Купи фруктів, – попросив Руслан. – На кухні для трьох точно мало місця буде.

Мене затопило вдячністю за ці його слова… А потім солодким передчуттям. Можливо, ми лишаємось вдвох, і він хоче мені щось сказати?