8 (2)

Він слухняно зупинився і спитав:

– Щось трапилось?

– Ні… Точніше… Мені здається, я вчора щось зробила не так, – видихнула я, долаючи паніку, що знов підкотила до горла. – Тому що ти після розмови з Костею сам не свій, і… Я не знаю, що він тобі говорив. Не в моїх правилах підслуховувати. І я б не хотіла завдати шкоди чи щось таке…

– О, ні-ні, не переживай, – замахав руками Руслан. – Якої такої шкоди?.. Все гаразд.

– Ти на мене ображаєшся? За те, що я пішла вчора з ним, а не на роботу? – мені знадобилось зібрати всі сили в кулак, щоб задати це просте пряме питання.

Так, щирість – не те щоб моя сильна сторона, слова аж в горлі застрягають і не хочуть зриватися з вуст. А він ще й так дивився…

– Ні, – хитнув головою Руслан. – Я ж сам тобі дозволив. Я не ображаюсь на тебе за це… І взагалі не ображаюсь, навіть не думай. Все в порядку.

– Але настрій в тебе поганий.

– Ну… Таке буває.

– Через Костю?

Я спробувала прокрутити в себе в голові вчорашню зустріч. Чи міг після цього сам Костя щось сказати? Хтозна, який в нього був настрій…

– Він тобі щось говорив? Я його образила, чи… Можливо, він думає, як би це мене відшити, бо ми одне одному не підходимо…

Було б дуже добре. Принаймні, цієї проблеми я б більше не мала.

– Аж ніяк! – вигукнув Руслан. – Навпаки, Костя все розповідав, як йому сподобалось з тобою бути. Коротше, – він посміхнувся, – тобі зовсім нема про що переживати.

Ага. Окрім того, що я геть заплуталась в собі, прилетіла до чужого місця і, здається, закохуюсь в… брата свого хлопця?

Якщо, власне, Костю можна назвати моїм хлопцем.

– Точно? – про всяк випадок уточнила я.

– Абсолютно, – запевнив він мене. – До речі… Не знаю, як ти так зачарувала мого брата, але він від тебе просто в захваті. Ніколи не бачив Костю налаштованим настільки серйозно, але радий, що він здатен на подібні почуття.

У відповідь я лише схилила голову. Невже я справді настільки подобаюсь Кості? Вчора ми, звісно, весело провели час, але я постійно думала про те, як було б, якби поруч зі мною стояв не Костянтин, а його брат. Думки так і линули до Руслана.

Мені навіть не вдалось переконати себе, що це неправильно, що я вбиваю клин поміж двома братами. Зрештою, не така я вже й приваблива дівчина, щоб подобатись одразу двом.

І Руслан ніби як підтверджував, що ставиться до мене винятково по-діловому, ну, може, по-родинному. А той потяг, що виникав між нами, напевне, мені привидівся.

Гарантовано.

Просто здалось.

– Що ж, я рада це чути, – промовила я хрипко. – Але ж ми тобі, напевне, заважаємо, Руслане? Може, ти б хотів, щоб ми кудись поділись? Гаразд, він твій брат, але мені було б краще, я думаю, з’їхати до готелю?..

– Ні! – вигукнув Руслан швидше, аніж я встигла договорити та пояснити, чому саме ця вся ситуація настільки незручна. – Залишайся. Ти мені потрібна.

– Я…

– Як колега, – поспішно додав він. – Ти ж все-таки погодилась стати моєю помічницею, от я і подумав… Ні, якщо ти хочеш поїхати, звісно, я не маю жодного права тебе тримати. Але хотів би, щоб залишилась. У мене не така мала квартира, щоб там не було де трьом людям дорослим розміститись. Чи ти переживаєш, що я заважатиму вам з Костею?

О, точно ні. Навряд чи Руслан заважатиме мені тримати Костю на чималій дистанції, тут скоріше навпаки. І добре, бо я не була готова поспішати.

Але як же мені в цю мить хотілось, аби Руслан просив мене залишитись не через роботу, а тому, що я йому подобаюсь! Ну, звісно, розкотила губу. Мало Кості, то ще й на його старшого брата задивляюсь!

Біда в тому, що Костянтин… Не моя людина. Він непоганий хлопець, принаймні, точно не «зло во плоті», але й не мій ідеал. Нам навряд чи буде цікаво разом, і навіть на книжному ярмарку він постійно тягнув мене до розділів з мотиваційною літературою, мовляв, коли вже я читаю, то «справжні книжки». І подарував якусь дурницю по психології, а тоді хихотів над моїм епічним фентезі, мовляв, то ж дитячі казочки.

Руслан би так не зробив. Я бачила, як він косився на ті томики, коли я зранку їх розглядала. З цікавістю, а не знецінюючи своїм фирканням.

Проте хто я для нього? Проблема, яка раптово звалилась на голову, в кращому випадку – колега. А будь-яка симпатія мені привиділась. Або ні…

– Так, звісно, я залишусь, – всміхнулась я нарешті чоловікові. – Мені самій цікаво, що воно вийде з мюзиклом. Тож…

Я не втрималась і простягнула до нього руки, загадавши, якщо міцно обійме – отже, щось у нас може вийти, а якщо відступить швидко, то перестану морочити собі голову цими думками.