Розділ восьмий

Лада

Спала я сьогодні так чудово, як ніколи досі. Провалилась у сон, втомлена після бурі вражень від ярмарку, і кружляла в оточенні своїх улюблених персонажів, мов принцеса на балу. В якусь мить побачила, що хтось простягає мені руку, підвела погляд, посміхнулась, впізнавши сині очі…

А тоді зрозуміла: ні, це не просто мій книжковий герой. Вдивлялась у приємні риси обличчя, хотіла торкнутись русого хвилястого волосся…

Відчула, як все всередині заходиться від захвату, коли він, чоловік моєї мрії, нахилився до мене та торкнувся моїх губ поцілунком, ніжно, вкрадливо, обережно, але в ту ж мить і наполегливо, показуючи, що так просто не відпустить.

Прокинулась я з задоволеною усмішкою на вустах. І з усвідомленням, що снився мені Руслан.

Господи, дожилась! Увесь час проводила в рідному місці, не мала навіть хлопця, цікавилась винятково власною роботою та написанням книжок, і все ж добре було! Нормально жила! А тут поїхала до іншого міста, ризикнула, наробила дурниць, ще й сниться мені, як я цілую брата свого хлопця. Якщо, власне, те, що між нами з Костею є, хоча б з натяжкою тягне на стосунки.

Ну, вчора було весело.

Але мені завжди весело серед книжок!

Та й побачити стенд з власною творчістю теж… Приємно, навіть дуже. А особливо – натовп людей коло нього, бачити, як вони там щось обирають, купують…

Щоправда, Костя саме буркотів мені на вухо, що фентезі – то якісь дитячі казочки, а сучасні любовні романи – то взагалі дешеве чтиво, і нема чого витрачати на нього папір та свій час, а я собі уявляла, як отакого «розумника» впишу до однієї з історій.

І головну героїню він не отримає!

Зрештою, інших поганих вражень про той день у мене не було. Зате про мій палкий сон!.. Купа. Бо тепер не думати про Руслана здавалось взагалі неможливим, він зайняв всі мої думки.

…Костя знов горів бажанням кудись піти, накидував варіанти, вкотре заговорив про каяки, з якими не лишав мене в спокої ще з учора. Я вже підбирала максимально акуратні слова для чіткої відмови, коли втрутився Руслан:

– Сьогодні Лада поїде зі мною. У нас важлива репетиція, і частину костюмів привезли нарешті, я хочу, щоб вона глянула і допомогла з правками.

– Але брате! – обурився Костя. – Чому ні? Ти взагалі їй платиш?..

– Кость! – зітхнула я. – Не починай. Я сама погодилась Русланові допомогти.

– Ти хочеш зі мною на побачення, а не з ним на роботу! Каяки…

– Я не хочу на каяки. На катамарани теж не хочу. І взагалі до води волію навіть не підходити, – серйозно відповіла я. – Кость, припини, це вже по-дитячому. Я обіцяла прийти Русланові на поміч, і я це зроблю.

Мене він все-таки почув. Здається, образився трохи на брата, зиркнув на нього сердито, тоді ніби до чогось додумався, пробурмотів собі під ніс «а, то ти думаєш, що так буде краще» і нарешті пішов. Я так і не зрозуміла, що це за світле прозріння відвідало Костину голову, але вирішила, що питання задавати не буду.

Він не став більше на мене тиснути, ну то й добре. З усім іншим розберусь пізніше.

…Сьогодні ми не їхали у метро, Руслан повіз мене до театру на машині. Затори були не такі вже й критичні, кілька з них вдалось об’їхати без проблем, тож дістались до театру ми швидко.

– В тебе все добре? – поцікавився чоловік. – Костя не ображав, не наговорив нічого зайвого?

– Ні, все в порядку, – я не хотіла жалітись на його брата, напевне, Русланові було б неприємно таке почути. – Він чудовий, якщо не рахувати цієї наполегливості з каяками. Але я вмію відмовляти, коли мені некомфортно.

Здається, така відповідь його влаштувала, принаймні, питань чоловік більше не задавав, але і дуже задоволеним все одно не виглядав.

Те, що він у поганому настрої, стало зрозуміло з того, як спокійно, байдуже і водночас жорстко він розмовляв з костюмером. Жодного образливого слова, нічого принизливого, все максимально в рамках ділового спілкування…

Але той аж присів, не чекаючи, що зіткнеться з подібним підходом.

Корективи до костюмів я внесла, проте незначні. Я ніколи не описувала в своїх книгах одяг надто детально, не концентрувалась на таких нюансах, тож і зараз мені було нескладно адаптувати побачене до свого внутрішнього уявлення.

Головне, що більше не намагались натягнути на Вольного кюлоти і решту надміру… Стилізованого одягу тієї епохи. Це ж, зрештою, фентезійні персонажі, вони такого не носять.

Та все ж, напруження між нами з Русланом тільки зростало, і я розуміла, що доведеться підняти це питання. На репетиції цього разу він не торкався мене, не показував ніяких сцен, і я раптом відчула, що мені цього не вистачає…

Опинитися б знов в його обіймах!

Так, неправильне бажання, особливо враховуючи, що я вчора на побачення з Костею ходила, але нічого з собою вдіяти я не могла. Поняття не маю, як воно в моїй голові працює!

Тож після репетиції, коли ми лишились одні, я поспішила впіймати чоловіка в коридорі.

– Руслане, – я притримала його за руку. – Зажди. Мені здається, нам треба з тобою поговорити. Дуже серйозно. І бажано просто зараз.