7 (3)

Любава скривилась.

– Говориш так, ніби в тебе десь дружина і троє дітей є.

Я відмахнувся від неї. Обговорювати цю тему зовсім не хотілось. Втручатись у чужі стосунки – також. Подивлюсь, яка Лада сьогодні повернеться. Якщо щаслива, то це означає, що з Костею їй зараз добре, отже, лізти я не маю права. Якщо ж щось не так, тоді втручатимусь. Не так заради себе, як просто зоб не дати братові зіпсувати дівчині життя.

Не важливо, буде у неї щось зі мною чи ні, але я не можу дозволити Костянтинові її образити, просто погратись і втекти, як він це періодично робив раніше.

– На твоєму місці, – с натиском промовила Любава, – я б за своє хапалась і навіть не думала відпускати. В світі не так часто вдається зустріти когось, з ким тобі справді добре, то нащо втрачати таку можливість просто через те, що намагаєшся бути правильним?..

– Ти взагалі нічого не знаєш.

– Ми з тобою десять років знайомі, – Любава підійшла до мене впритул. – Ну, майже. Рус, я ж хочу як краще. Хочу допомогти. Ти не втомився постійно бути самотнім? Серйозно, такий класний хлопець, а знов один…

– Не треба було свого Свята обирати.

У відповідь Любава весело розсміялась.

– Ми з тобою ніколи не дивились одне на одного, як чоловік і жінка, тож зараз ти це мені кажеш тільки для того, щоб змусити зніяковіти. Аби я перевела розмову у інше русло.

Я тільки хитнув головою, мовляв, думай як хочеш.

– Дослухайся моєї поради, – прошепотіла Любава, – борись за дівчину, якщо вона справді тобі подобається. Воно того варте.

Вона підморгнула мені і відступила на крок, тоді спокійно, ніби й не було розмови про особисте, спитала:

– Як гадаєш, мені варто у якій тональності партію на балу співати?

Я охоче переключився на роботу. Це було набагато простіше, аніж усвідомлювати, наскільки ж Любава права. І я справді втомився від самотності. Не те щоб мені не щастило у коханні, я просто не мав на нього жодного часу.

До Зеленової я дійсно ніколи не відчував нічого більшого, аніж дружні почуття. Дівчат мав, зустрічався з кимось, навіть вдавалось побудувати стосунки з претензією на серйозність, як-от нещодавно, але такого, як з Ладою, у мене не було ніколи. Щоб настільки тягнуло! І варто лише замружитись, знов бачу її. Уявляю собі, як вона крутиться між книжкових стендів, захоплена і вражена побаченим, як закушує пухкеньку нижню губу, а щоки у неї рожевіють від нервового збудження, як вона швидко крокує, а легка сукня обіймає її стрункі ноги, ковзає по гладкій шкірі…

Шикарно. А тепер ще уявити, що її за руку тримає мій брат, і перестати фантазувати про чужу дівчину, і взагалі буде супер.

Ця думка трохи освіжила мої мізки. Достатньо, аби, повернувшись додому, я не сидів, замріяний, а взявся за роботу і навіть не почув грюкання дверей. Зрозумів, що Лада і Костя повернулись, тільки коли вони, сміючись, заскочили до кімнати.

Лада виглядала щасливою. Очі аж сяяли. І вигляд такий задоволений… Книжковий ярмарок явно виявився вдалим.

Всередині закрутилось неприємне відчуття, напевне, ревнощі, але я силою відігнав їх куди подалі. Ще тільки цього не вистачало! Ні, те, що дівчина відпочила та розслабилась, це добре!

– Як на роботі? – спитала вона, помітивши, що я не надто усміхнений. – Щось трапилось, Руслане? Ти якийсь засмучений.

– Та ні, все в порядку, – хитнув головою я. – Просто втомився. А ви як? Гарно погуляли? Бачили щось цікаве?

– Ой, стільки книг! – Лада сплеснула руками. – Я стільки накупила…

– А я доніс! – Костя гордо задер голову і кивнув в напрямку коридору. Я визирнув туди і побачив чималий пакет з книжками. – Але ну й товщина у томиків, які ти полюбляєш, Лад…

– Мовчи, спортсмен, ти взагалі на каяк хотів, – гмикнула дівчина у відповідь. – Піду перевдягнусь, – і вона лишила нас наодинці, зникнувши у своїй – гаразд, моїй, – спальні.

Я відчував себе і до того не надто комфортно, а зараз від уважного погляду Кості взагалі захотілось сховатись.

– Ти якийсь зараз дуже злий, – зазначив брат.

– Та, – я майже не збрехав, – декоратори і костюмери дістали… Не вистава, а прокляття якесь.

Ясна річ, більше розпитувань не було. Брата не надто цікавила моя робота.

– Руслане, – Костя кахикнув, – я можу з тобою поговорити? Тільки серйозно і віч-на-віч. Будь ласка? – він зиркнув на мене, мов ми все ще були дітьми, і він потребував поради старшого брата.

– Гаразд, – здався я, хоча спілкуватись зараз хотілось менше за все на світі. – Ходімо, поговоримо, якщо це вже тобі так важливо.