7 (2)

Я пішов з дому першим, бо, власне, треба було ще встигнути до театру. Робота не побачення, вона не дозволяє себе перенести, відкласти чи розпочати у більш комфортному темпі.

Телефон вже розривався від дзвінків. Декоратори нарешті погодились виплатити компенсацію за свої «старання» та самотужки оплатити доставку у правильне місце, а не до Львова, куди вони то все повезли. З костюмами було все не так райдужно, але я так гаркнув на адміністратора, з яким розмовляв, що той вмить перестав виносити мені мізки.

Що за люди… Чому на деяких діє лише крик, і доки ти поводишся, мов спокійна інтелігентна людина, вони вважають, що можуть вилізти тобі на голову?

Зате варто вивернути кожуха, одразу і повага з’являється, і все на світі.

Деякі актори, на жаль, теж до таких відносяться. Я не був режисером, якому дуже подобається кричати на інших, ненавидів самостверджуватись за рахунок приниження кого-небудь іншого, але іноді так і тягнуло крикнути, поставити на місце.

Стримувався… Зазвичай.

– Так-так, – тим часом ласкаво говорив мені співрозмовник, – всі правки внесемо до завтра, все зробимо, як ви сказали.

– Ну, що ви, можете так не поспішати, два дні у вас є. А то що ж ви, до завтра… Коли на місяць провалили терміни, день біди не зробить, – словами цього ж самого чоловіка відповів я. – Якщо через два дні знов не буде виконано все, про що ми домовлялись, мені доведеться повідомити спонсору, що ми розриваємо з вами співпрацю, і всіма тонкощами займеться вже він. Сподіваюсь, ви розумієте, що це означає доволі значні фінансові втрати для вас, так?

– Ми ж всі творчі люди, – геть розгубився адміністратор.

– Так-так, обов’язково. Я теж дуже творчий, але мій спонсор і його юристи, на жаль, не театрали, а всього лиш професіонали своєї справи.

– Все буде готово до завтра, – пообіцяв він цього разу вже не оманливо, а серйозно та прямо. – Ми простежимо за тим, щоб роботу було виконано максимально якісно, можете не хвилюватись.

– Радий чути цей спокійний діловий тон. Дякую, до побачення.

Я поклав слухавку і видихнув з полегшенням. Хоча б з цією проблемою розібрались. Тепер треба було ще побувати на репетиції, подивитись, як там мої «творять» виставу, внести певні зміни у сценографію і ні з ким не посваритись.

Остання задача виявилась найскладнішою. Мої думки постійно повертались до Кості та Лади. Де вони там? Куди пішли? Він її не образив?.. Дозволяє собі обіймати, цілувати дівчину, поводиться як завжди, чи вона, можливо, тримає його на певній відстані від себе?..

Чому я взагалі про це думаю… ми не так багато часу провели разом, а я постійно повертаюсь до Лади, варто кліпнути, і вона перед очима постає.

– Щось ви, пане режисер, сьогодні дуже мрійливий, – пожартувала Валентина, коли я загубився у своїх думках втретє за півгодини. – Все мрієте про свою помічницю, з якою у вас, ясна річ, Зовсім Нічого Немає?

– Валю, ти дуже хочеш, щоб у тебе скоротилась партія? Або щоб твого персонажа прибрали з мюзиклу? – похмуро спитав я.

– Та я ж нічого такого не сказала!

– Ні, конкретно зараз – справді нічого такого. От тільки загалом проблем від тебе і сварок стільки, що я починаю задумуватись на рахунок зміни нашого акторського складу.

Вона явно збиралась зі мною сперечатись, але перехопила дуже виразний погляд і прийняла рішення помовчати. Далі репетиція продовжувалась нормально, я навіть проявляв чудеса уважності та акторської майстерності, не видаючи свою замріяність, та дуже сподівався, що ніхто нічого не побачить.

Що ж, сторонній людині справді було б важко зрозуміти, що зі мною не так. А от Любава на правах кращої подруги одразу зробила свої висновки, тож підійшла до мене, коли ми вже всі мали розходитись.

– Ти сьогодні сам не свій. Чому без Лади? Мені здалось, вчора вона гарно вписалась в колектив, і ми навіть не довели її до сказу.

– Вона сьогодні зайнята. З Костею, – похмуро кивнув я. – Зі своїм хлопцем.

– Он як.

– Ага. У них побачення, я відпустив. Зрештою, у Лади навіть зарплатні нема, вона допомагає мені, як… Родичка.

Я затнувся перед останнім словом, і ця пауза, ясна річ, не пройшла повз увагу моєї подруги.

– Отже, – підсумувала Любава, – ти закохався в неї.

– Що? – спохмурнів я. – Ні!

– Саме так. Я бачила, як ти на неї дивився. У тебе очі горіли, – подруга штурхнула мене ліктем в бік. – Твій брат дурень ще той. Ну відбий ти її у нього, та й усе. Ти серйозний, класний чоловік… Якби я не була заміжня, сама б в тебе закохалась!

Я закотив очі. Ми з Любавою вже скоро десять років буде як знайомі, і ні про яке кохання між нами, ні тоді, ні зараз, навіть не йшлось, тож оцінка не надто чесна.

– Серйозно, – не вгавала подруга, – що тебе зупиняє, Рус? Невже твій братик?

– Це причина, але не найвагоміша, – відрізав я. – І взагалі, закрили тему, Любаво. Я не хочу нічого пояснювати.