6 (5)

Напевне, шок досить ясно відобразився на моєму обличчі, бо Руслан якось підозріливо зиркнув на мене і запитально вигнув брови, як робив це, коли запитував, чи все в мене добре.

Я не знайшла в собі сили кивнути. Він же ніби розслабився, заспокоївся та сказав братові:

– По-перше, ми чекаємо на пиріг, і спати ще ніхто не йде, Кость. По-друге, ні, я не поступлюсь тобі своїм ліжком. Навіть не мрій.

– Що, пропонуєш мені спати на дивані з Ладою? Вдвох там незручно! – обурився Костянтин.

Це ж так близько… Ні, я не згодна!

– Я пропоную тобі спати на підлозі, Ладі – в моєму ліжку, а я залишусь на дивані, де провів останні кілька ночей після того, як ти поселив у мене свою наречену, – відрізав Руслан. – І ніяк інакше.

– Але…

– Ти можеш зняти готель, якщо дуже хочеш спати на ліжку сам, – зазначив він.

Костя розпачливо зиркнув на мене.

– Ну хоч ти йому скажи! – вигукнув жваво, а тоді уточнив трохи обережніше: – Чи ти до готелю хочеш? Ми могли б…

– Ні! – вигукнула я швидше, аніж він принаймні договорив.

Бажання лишатись з Костею один на один в готельному номері я не мала, зовсім. Та й взагалі, не те щоб я дуже добре подумала головою, коли поїхала з ним. Зараз було очевидно, що надійності в Кості – повний нуль, а мені не хотілось потім згребти на голову ще трохи проблем.

– Я залишусь тут, – промовила твердо я. – У мене… Нова робота. Доки тебе не було, Руслан запропонував мені стати помічницею режисера, і тепер я… Працюю разом з ним над мюзиклом. Не думаю, що сюди добре вписується перспектива життя у готелі на кілька днів, а потім від’їзду додому. Чи не так.

– Отакої, – присвиснув Костя. – Так швидко, вже й роботу знайшла… Ну, брате, вмієш ти навести шуму! І коли тільки встиг!

Руслан похмуро мовчав.

– А мене на роботу не кликав… – зітхнув Костя. – Ну гаразд, гаразд. Лишимось тут, але, може, все-таки в одній спальні?

Виразний погляд Руслана ясно свідчив про те, що ще трішки – і Костя піде спати на сходовому майданчику, а в квартирі ми лишимось вдвох. Хлопець прошипів щось про тирана, але більше обурюватись не став, змовк нарешті.

Щоправда, видихнути з полегшенням нікому з нас так і не вдалось.

Коли вишневий коблер був готовий, настрій його їсти мав тільки Костя. Не те щоб йому було незручно наминати пиріг самостійно, за обидві щоки… на завтра лишився тільки маленький шматочок, і щось мені підказувало, що шанси його спробувати ми маємо, тільки якщо прокинемось раніше за хлопця.

Щоправда, вже ані мені, ані Русланові не хотілось навіть дивитись на те солодке. Поява Кості дивовижним чином зруйнувала той тонкий зв’язок. Що був між нами. Або, можливо, ми самі намагались відсторонитись…

Коли ж ми все-таки вирушили спати, набагато раніше, аніж планували, Костянтин поспішив за мною та спинив біля входу до кімнати.

– Може, – Костя спробував мене обійняти, – ти все-таки передумаєш?..

– Я тобі вже казала, – хитнула головою я, – Костю, у мене принципи.

– Але ж я привіз тебе сюди!

– І зник, – кивнула я. – Це дуже підвищує твої котирування як надійного чоловіка, на якого можна покластися в будь-якій ситуації.

Він загиготів. Я спочатку навіть не зрозуміла, що такого смішного сказала, тоді втямила, де саме Костя знайшов в словах подвійне дно, і похитала головою. Так по-дорослому, просто далі нікуди.

Знадобились дві хвилини, аби він за моїм кам’яним обличчям зрозумів, що мені зовсім не смішно.

– Ну вибач, – занидів тоді Костя. – Я не хотів тебе образити. Але ж зараз я повернувся! Ти можеш мені вірити!

Ага, у мене ж нема мізків, і слово Кості звучить мов найнадійніша присяга на світі. Наприклад, як статут ООН.

– Ні, це навіть не обговорюється, – хитнула головою я. – Тим паче, – схопилась за це, мов за надію, – я не можу, коли за стіною буде твій брат!..

– Ми можемо попросити його погуляти… – Костя вкотре здійснив спробу вкласти руки мені на талію, у відповідь на що отримав нищівний погляд.

– Не знаю, напевне, тобі це трішки неочевидно, але просити брата, на голову якому скидав власну дівчину та кудись повіявся, ще й пів ночі погуляти – це трішки нахабство.

– Ну… Ти помиляєшся…

– Так, я помиляюсь. Не трішки, – кивнула я. – Це велетенське нахабство. Тож вибач, але доведеться тобі займати місце на підлозі.

Не чекаючи, доки Костя прийде до тями після моєї тиради, я вислизнула з його обіймів і буквально залетіла до кімнати, швидко зачинила за собою двері і тільки тоді видихнула з полегшенням.

Я не уявляла, що робитиму завтра, але розуміла: з приїздом мого «нареченого» все заплуталось ще сильніше…