6 (4)

Ми з Русланом обмінялись важкими поглядами і ніби вмить усвідомили, що ледве не зробили помилку, дарма, що незрозуміло, яку саме.

Він відійшов аж до вікна. Я зробила крок до рукомийника, ввімкнула воду, спробувала помити руки і зашипіла від болю.

Гаряче!

Чи то на звук води, чи то на моє шипіння Костя таки зреагував, бо зайшов до кухні, усміхнений і впевнений, що на нього чекають.

– Привіт! – вигукнув він. – Чого мовчите? Де мої привітання? Я приїхав! Ви чого такі кислі?.. Тільки не говоріть, що ви посварились!

Він впав на стілець, той самий, де зазвичай сидів Руслан, і, так само, як і його брат, витягнув ноги, вмощуючись зручніше.

Тільки коли це робив Руслан, він вмудрявся не зачіпати взуттям все, що було довкола, в тому числі і мої литки.

По-перше, тому, що він дивився, куди простягає ноги. По-друге, бо роззувався, перш ніж прийти на кухню, а не ходив прямо у кросівках.

Костю це не зупиняло. Він взагалі весь випромінював ентузіазм і… Легкість. Ту саму легкість, яка дозволяє людям робити все, що їм заманеться, не враховуючи жодні межі здорового глузду і наплювавши на чужі заперечення.

– Ти не попередив про те, що приїдеш. І знову скористався своїм ключем замість того, щоб подзвонити у двері, – порушив нарешті тишу Руслан.

Костя здивовано закліпав.

– Ти що, мені не радий?

Голоси у них були схожі, а от інтонації – інакші. Руслан вмів говорити по-різному, а от всі фрази, які я чула від Кості – а це досить небагато, між іншим, бо ми з ним знайомі геть менше, аніж на даний момент з Русланом! – видихались надміру бадьоро, гучно, самовпевнено. Взагалі, хлопець випромінював…

Не знаю навіть, як це назвати. Впевненість в собі? Самозакоханість? Егоцентризм? Можливо, коктейль з цього всього.

А краще б не змішувати!

– Я радий, – хитнув головою Руслан, – проте ти, Костю, вкотре порушуєш всі домовленості, що були між нами, і робиш те, що тобі в голову стукне. Ти ніколи не задумувався над тим, що це може дратувати і комусь не подобатись?

Він дочекався, доки я нарешті налаштую воду та помию руки, а тоді підійшов до рукомийника, аби теж позбутись решток засохлого тіста на пальцях. Дорогою ледве не перечепився об Костині ноги, важко зітхнув. Той, здається, не розшифрував красномовний погляд, бо сидів так, як є, аж доки Руслан не сказав йому:

– У мене кухня – не футбольне поле, тож, по-перше, складися якось акуратніше, Кость, а по-друге, ну… Роззуйся, чи що?

– А, забув! В тебе вічно купа цих правил, – Костя швиденько скинув взуття та зафутболив його кудись у коридор. Потім перехопив серйозний, невдоволений погляд брата, пробурмотів щось про те, що той – зануда, і пішов складати кросівки, як слід.

Доки його не було, ми з Русланом встигли обмінятись втомленими поглядами. І він, і я вже прекрасно розуміли, що сьогоднішній вечір, та й, можливо, ще кілька наступних стануть серйозним випробуванням для нашої нервової системи.

Костя тим часом повернувся уже в домашніх капцях, пройшов просто до холодильника, відкрив його, добув звідти ковбасу, примостив її прямо на дошці з-під тіста, порізав неправильним ножем і, не взявши ані шматочка хліба, взявся жувати.

– Смакота! А чому воно таке вишневе на смак? Це якась особлива ковбаса? Крафтова? – поцікавився я.

– Ні, просто ти впхав мою звичайну ковбасу в калюжу вишневого соку, – похмуро зазначив Руслан. – А іншим краєм замастив в сире тісто, точніше, в його залишки. І взяв ніж від м’яса… Та об що ти його витираєш, це ж тобі прихватка, а не ганчірка!

Костя, що вже майже порізав прихватку ножем, доки витирав його, схаменувся і поклав все на місце. Гаразд, це гучно сказано – просто покидав на стіл і вирішив, що так і має бути. На жаль, на цьому він не заспокоївся.

– Ну, братан, – Костя обхопив Руслана за плечі, – чого ти такий сердитий? Настрій ні к чорту, от прямо такий кислий, що не знаю, як тебе підбадьорити…

На обличчі у Руслана була написана відповідь на це питання, але, напевне, Кості б вона зовсім не сподобалась.

– Ти, напевне, втомився, – підсумував хлопець. – Ну, нічого… Зараз поїмо та й підемо спати, коли тобі в тридцять уже треба до ліжка вкладатись о дев’ятій вечора! Так, братику… а ти ж поступишся нам з Ладою ліжком, правда?..

Нам… Боже.

До мене раптом дійшло: Костя всерйоз має намір лягти разом зі мною.