6 (3)

Чоловік не відштовхував мене. Я затримала дихання в очікуванні, що він ось-ось скаже мені відійти геть, але Руслан не сказав жодного лихого слова. Натомість стояв, чекаючи на подальші вказівки. Його руки під моїми долонями горіли вогнем, і навіть холод сметани, доданої до тіста, не заважав.

– Спочатку треба ось так зім’яти, ніби вминаючи всередину… І не відривати тісто від дошки, – спробувала нарешті пояснити я, скеровуючи його руки в правильному напрямку. – Ось так, дивись…

Натиснула на пальці, і він повторив мої рухи, тільки вже з тістом.

– Потім, – продовжила я, – обережно почати вимішувати, аж доки воно не стане більш еластичним та цілісним… Після цього ти вже можеш не боятись за тісто, воно буде не настільки тендітним. Треба діяти активніше, з більшим натиском…

Я завжди любила працювати з тістом, особливо вимішувати його, от і зараз захопилась. Здавалось, ще секунду тому не могла думати ні про що, окрім Русланових рук, а зараз уже не я накривала його долоні, а він мої.

І у мене не було жодного бажання відсторонитись чи змусити його ліпити самого. Зрештою… Ну, не освоїть він рецепт, то й що?

Руслан був вищим за мене, тож я піднялась на пальчики та поклала підборіддя йому на плече, аби не визирати постійно, не стрибати за його спиною. Мимоволі притиснулась зовсім близько, і наші тіла розділяла тільки тонка тканина моєї літньої сукні та його футболки.

Не втримавшись, я втягнула носом запах його парфумів, такий… Чоловічий, але дуже інтелігентний, не б’є по рецепторах. Приємно…

В голові запаморочилось. Відчуття були такі, ніби я потроху втрачала здоровий глузд, втопала в його ароматі.

Хотілось закрити очі і притиснутись до нього… Ще тісніше. Не тісто тримати в руках, а обійняти його міцно-міцно, так, щоб відчувати тепло по максимуму.

А тоді притиснутись губами до шиї. Так… Пишуть в книгах та показують у фільмах. Я й сама писала. Але чомусь не думала, що й мені такого може захотітись.

Просто шкіра.

Просто чоловік поруч.

Всі ті почуття, що я багато разів розписувала на папері, тепер кипіли в мені, і доводилось їх спиняти, нагадувати, що я… пристойна дівчина, яка не робитиме дурниць.

Руслан не полегшував мені задачу. Не відштовхував, не намагався тримати дистанцію. Навпаки. Він був ніби той магніт. Його теплі пальці зараз погладжували кісточки моїх зап’ястків, і мені хотілось застогнати йому просто в шию і попросити, аби не спинявся ані на мить, настільки це було приємно.

…Ми так захопились, що продовжували переминати тісто, навіть коли воно давно вже було вимішане. Я схаменулась, лише втямивши, що воно так попливе.

Відступила від Руслана, з жалем покидаючи ореол його заспокійливої теплоти і опиняючись просто на жаркій кухні.

– Тепер посип трішки борошном дошку, – сказала я, – діставай каталку та зроби такий пласт тіста, товщиною приблизно в півсантиметра-сантиметр. Як вийде. А я знайду форму і розкладу туди вишні…

Те, що ми тепер стояли поруч, а не притискались одне до одного, все ще не полегшувало задачу. Я розкладала вишні, посипала їх цукром, показувала, як треба викласти згори тісто, а сама думала про Руслана і тільки про нього.

Навіть коли ми йшли разом ставити у духовку пиріг, я дивилась не на таймер і не на режими, а на Русланові руки.

Божевілля якесь.

…Духовка з ляскотом зачинилась. Я крутнула коліщатко, виставляючи потрібну температуру, розвернулась і опинилась просто в обіймах Руслана. Він обійняв мене, стараючись не торкатись долонями, тільки зап’ястками, бо руки всі були вимазані у борошні і маслі, і проговорив низьким, звабливим голосом:

– У мене ніколи раніше не було настільки неймовірного майстер-класу з приготування… чого завгодно.

– Я хороший вчитель? – я розсміялась. – Що ж, рада чути… але ти весь у борошні, навіть брови…

– То зітри його.

Я підкорилась, провела долонею по його обличчю, прибираючи білий пил, але не змогла повністю його забрати, навпаки, розмастила, ще й на щоці тепер лишила сліди від тіста.

Руслан широко посміхнувся, задоволений, що підловив мене на цьому.

– Руки брудні, – заявив він. – Треба знайти інший спосіб стерти борошно!

Я… Напевне, знала такий спосіб. Мені хотілось потягнутись до нього та зібрати борошно губами, обережно, ніжно зцілувати все зі щік, а потім торкнутись і його губ. Забути про всілякі обмеження, про недоречність, просто бути поруч і насолоджуватись цим надзвичайним чоловіком.

Я вже майже зважилась на це – але останньої миті завмерла.

В дверях застрекотів ключ.

Руслан напружився. Я відступила від нього всього на півкроку. Ми обидва підозрювали, хто ж там прийшов, але обидва хотіли помилитись.

На жаль, голос, що долинув з коридору, розбив останні надії.

– Де ви там? – почула я знайомий дзвінкий чоловічий тон.

Сумнівів не залишалось. Це приїхав Костя.