6 (2)

Думати про власні почуття не хотілось абсолютно, це була складна, болюча і дуже тривожна тема. Від неї миттю перехоплювало подих.

Просто я… Змирилась, що мені ніколи не пощастить у коханні, вирішила, що буду самотньою. Мені не розбивали серце, але нікому не вдавалось навіть достукатись до нього.

А тепер зустріч, яка могла перевернути мою дійсність з ніг на голову…

– Все в порядку? – спитав Руслан. – Ти якось вмить посумнішала…

Просто втонула в думках.

– Все добре, – хитнула головою я. – Не зважай! Задумалась… На тему рецепту. Отже, для тіста в тебе є. А якісь фрукти?

Він кивнув на холодильник. Я відкрила його, прискіпливо оглянула все всередині, знайшла внизу пакет з вишнями…

– Будемо робити коблер, – підсумувала я. – Тільки знадобиться дуже багато цукру, бо вишні трохи капризні в цьому плані. Не хочу, аби вийшло дуже кисло.

– Не думаю, що в тебе взагалі може вийти щось кисле, – всміхнувся Руслан. – І цукру в мене вдосталь.

– Любиш солодке?

– Звісно! Інакше чому б я його просив. Готувати тільки не вмію.

Отже, борошно та все інше лишив хтось інший, і воно стільки часу вилежується на полицях, тому що зайнятись цим нема кому.

Я поняття не мала, чому взагалі зараз про це думаю, просто думки якось самі собою полились в тому напрямку.

– Кажеш, не вмієш готувати? Тоді я спробую тебе навчити, – я посміхнулась.

– О, це ти дарма… в плані приготування їжі я абсолютно, цілком безнадійний, – зітхнув Руслан.

– Ну, режисере, не прибідняйся! Руки маєш, мізки також, отже, одне до іншого прикладеш – і все вийде.

– Ти пропонуєш мені місити тісто просто у себе на голові?

Ми дружно розреготалися.

– Ні, я пропоную тобі спробувати проявити свій талант у іншій галузі, – підморгнула я йому. – Ходи сюди. В тебе ваги є?

– Є. Ти ж про кухонні?

– Ну, на тих, що для людини, тісто не відважиш, – кивнула я. – Кухонні, звісно. Отже, я казатиму, скільки чого треба брати, а ти відважуй.

Сама я взялась за вишні, бо їх ще треба було подрелювати. Звісно, потім руки всі будуть у соці, ще спробуй відмий, зате смак майбутньої страви гарантовано вартий всіх старань.

Рецепт я знала напам’ять, вдома часто готувала його, настільки, що іноді аж сварилась з рідними: перетворили страву на буденність і постійно у мене її просять! Звісно, не влаштовувала істерик, так, радше буркотіла по-доброму…

Зараз пригодилось.

З вимірюваннями Руслан проблеми точно не мав. Навіть без особливих заперечень перетер борошно та цукор з маслом. Я терпіти не могла цей етап, не подобалось, як пахли руки, а він не сперечався і спокійно виконував те, що я сказала.

Основні проблеми почалися, коли я додала до тіста сметани  і сказала, що його потрібно вимісити. Де там! Мука втікала з миски, не хотіла збиратись до купи, а Руслан вмить продемонстрував всі свої вміння, як кулінара.

Гаразд, називатимемо речі своїми іменами. В питаннях тіста це радше відсутність вмінь.

– Ну що ти робиш з тим тістом! – видихнула я обурено. – Чекай! Треба не так місити…

– А як?

– Ну не так! Давай покажу, – я спробувала посунути Руслана і опустила долоні на те, що мало стати тістом для пирога, а зараз нагадувало незрозумілу масу. Зробила кілька рухів, демонструючи, як потрібно, відступила. – Повторюй!

Він спробував відтворити, але де там. Тісто, замість виміситись, перетворилось на якийсь справжній жах.

– Ну от все не так ти робиш. Гаразд… Я покажу прямо на твоїх руках, – рішуче заявила я. – Стій-но.

Від власної сміливості запаморочилось в голові, але я все одно не збиралась відступати. Спинилась за Руслановою спиною, обійняла його і накрила його руки своїми.

– Я тебе направлятиму, – рішуче заявила чоловікові, а потім різко зашарілась, зрозумівши, як це може збоку виглядати.

Не надто добре.

– Якщо ти не проти, – додала я, знітившись.

– Не проти, – тихо озвався він, і я відчула, як здригається його тіло від дихання, як він спочатку напружується, а потім розслабляється від моїх доторків. Від Руслана повіяло теплом, і мені захотілось притиснутись до нього міцно-міцно.

Що ж… це неправильно, і нам не можна. Але мені, здається, доведеться це зробити, інакше як зараз вимісити тісто?