Розділ шостий

Лада

Вчора ввечері ми повернулись додому зовсім пізно, і я, попри всі тривоги дня, спала, як убита. В голові нарешті роїлись свіжі ідеї, хотілось схопити ноутбук та почати писати, але я стрималась. Зрештою, мені тут навіть нема на чому, та й…

Я обіцяла Русланові допомогу.

Його доторки та обійми не йшли у мене з голови. Ніхто та ніколи не обіймав мене так ніжно, і навіть якщо це була просто гра, то вона достатньо майстерна, аби позбавити мене будь-якого здорового глузду. Хотілось втонути в Русланових обіймах, стояти поруч з ним і насолоджуватись теплотою.

А ще він розумів книгу!

Те, що він говорив про моїх персонажів та як планував розкривати їх на сцені, для мене, як для авторки, було майже зізнанням  у коханні.

От тільки не варто про це фантазувати. Навряд чи я взагалі цікава Русланові, як жінка. А всі ці доторки та обійми, це лише…

Прояв симпатії. Демонстрація інтересу. Не знаю… Що завгодно, але не підтвердження серйозних почуттів, бо їм нема звідки взятись.

В будь-якому випадку, я забороняла собі про це думати.

Другий день репетицій пройшов не настільки складно, як перший, і додому ми повернулись раніше, на вулиці ще навіть не зайшло сонце. Воно й не дивно, влітку це відбувається пізно, але квартира, залита жовтогарячими променями, тепла та трохи задушлива, справила на мене якесь несподівано сильне враження. Здавалось, невидимий художник впевненою рукою розмалював все довкола цими сповненими жару барвами, аби надихнути нас.

– Так красиво! – я роззирнулась на кухні, де помальований у помаранчеве сонцем холодильник відблискував та кидав тіні на стіл, а чайник тепер переливався жовтим. – Часто в тебе квартира має такий… сонячний дизайн?

– Коли з погодою пощастить, – всміхнувся Руслан. – Але частіше я просто не застаю вдома захід сонця.

– І де ж ти буваєш?

– Як це де? На роботі!

– Навіть о дев’ятій вечора?

– У мене ж вистави. Зранку ще можна спіймати кілька годин для себе, а ввечері ми здебільшого граємо… або на гастролях, або на репетиціях, або тут, у нас, вдома. Раніше графік взагалі був такий, що страшне. Зараз, коли я окремо, стало простіше. В певному розумінні. З іншого боку, працювати на когось легше, чим на себе. Відповідальності менше.

Він налив собі повну склянку мінералки, вмостився на вільному стільці, витягнув ноги і просто сидів, попиваючи воду.

– Ти, напевне, голодна? – поцікавився чоловік після короткої паузи. – Сьогодні знову майже нічого не їла.

– Ти також.

– Я до того звичний, – махнув рукою Руслан. – Постійні перекуси на бігу і робота, робота, робота…

– Я теж звична!

– Ну, не те, до чого ми маємо звикати. Замовити що-небудь?

Я згадала, які ціни у їжі з доставки у мене в рідному місці. Прикинула, якими вони будуть в Києві…

Що ж, письменники не завжди голодні й холодні, а у мене це не єдина робота, заробляла я не те щоб погано, але щось мені підказувало, що розорилась би дуже швидко, якби замовляла щось кожного дня. А Руслан – не мільярдер, а просто режисер.

Хоч і набагато кращий за будь-якого книжного героя.

– Не потрібно, – хитнула головою я. – Давай краще я приготую щось смачне? Що ти любиш? М-м-м… Як на рахунок пирогів?

– Пироги? – вигнув брови Руслан. – Солодкі!

– Можна й солодкі, якщо хочеш! В тебе борошно є?

– На третій полиці.

Я заглянула туди, куди він вказав. Справді, і борошно, і цукор, а он навіть розпушувач лежить, правда, столітньої давнини, бо зараз вже таке не використовують.

Колись на цій кухні хазяйнував умілий кулінар, залишив чимало інгредієнтів. Проте було це, напевне, дуже давно.

Напевне, Руслан, але в нього просто нема часу? Або його дівчина… Хтозна. Дивно дуже, якщо такий красивий чоловік самотній.

– Можливо, допомогти тобі готувати? – запропонував Руслан. – Скажи мені, чим я можу зайнятись.

– Ну, – я зашарілась, – допоможи, я… Не проти. Це ж твоя кухня.

Мала, тісна кухня. І там доведеться постійно крутитись одне біля одного. Але я не могла йому про це сказати, бо для цього треба було б визнати: одна присутність цього чоловіка зводить мене з розуму, змушує серце швидко битись в грудях, і…

Прокляття. Якщо це не закоханість, то що ж тоді вона?

Думати про власні почуття не хотілось абсолютно, це була складна, болюча і дуже тривожна тема. Від неї миттю перехоплювало подих.

Просто я… Змирилась, що мені ніколи не пощастить у коханні, вирішила, що буду самотньою. Мені не розбивали серце, але нікому не вдавалось навіть достукатись до нього.

А тепер зустріч, яка могла перевернути мою дійсність з ніг на голову…

– Все в порядку? – спитав Руслан. – Ти якось вмить посумнішала…

Просто втонула в думках.

– Все добре, – хитнула головою я. – Не зважай! Задумалась… На тему рецепту. Отже, для тіста в тебе є. А якісь фрукти?