5 (5)

Заспокоїтись вдалось не з першого разу, але якось ми любовну сцену все-таки поставили. Після того, як все скінчилось, актори розбрелися, а я ще з десять разів посварився з нашими декораторами і костюмерами, які, здається, прагнули моєї крові та нервів, я відчував себе втомленим та злим, але думки про Ладу змушували мене посміхатись.

Вона була неймовірною. І розуміла мене з півслова. Ні з ким, навіть зі своїми добрими друзями, я не мав такого контакту. Ще й настільки швидко.

Я всівся на краю сцени, звісив ноги донизу, сперся долонями об старі потерті дошки і просто дивився вперед, намагаючись розібратись зі своїми думками і почуттями.

Лада мені подобалась. Сьогоднішня репетиція тільки зайвий раз підтвердила, що це очевидно навіть для сторонніх людей, що просто дивляться на нас збоку, і читати нас можна, мов відкриту книгу.

Звісно, про людське око я називав це акторською грою, але ж від правди і від себе самого не втечеш.

Найправильніше було б видзвонити Костю, змусити його повернутись до дівчини і з’ясувати з нею стосунки, але мені від однієї думки про це вже ставало не по собі. Просто віддавати комусь Ладу… Тим паче, братові!

Але і прокручувати в голові думки, що я просто рятую її від непостійного, вітряного Кості – неправильно. Адже це маніпуляція, хай навіть і з допомогою правди.

…Я почув кроки за спиною і вже знав, що це Лада, дарма, що не міг так швидко вивчити її ходу. Вона обережно присіла на самісінький краєчок сцени поруч зі мною, і, хоча ми не торкались одне одного, були досить близько, щоб відчувати взаємне тепло.

– Все в порядку? – спитала пошепки Лада.

– Та, нормально, – відмахнувся я. – Втомився просто. Бути режисером цікаво, але періодично це… втомлює.

– Не дивно. Актори, я бачу, не надто слухняні.

– Я вже майже звик, тільки іноді хочеться стукнути їх чимось важким, – розсміявся я. – Ну, так, щоб не надто забувались. Але доводиться нагадувати собі, що самостійні дорослі люди так не роблять, вони знаходять словесні аргументи та вміють керувати колективом.

– Дуже культурно звучить. А що тобі хочеться насправді сказати?

– Щось між «я вас зараз придушу» і «звільню до біса», – довелося зізнатися. – Не те щоб я міг похвалитись видатною витримкою.

– По тобі не скажеш.

– Я вмію грати спокійного розсудливого режисера! Просто в глибині душі я холерик, ще й такий… вибуховий, знаєш.

– Розумію. Я теж завжди була нервова, а мені знайомі говорили, мовляв, ти так добре тримаєш себе в руках… Завжди це смішило, – гмикнула Лада. – Знаєш, стосовно тих слів… Про авторку, що вони говорили, мовляв, їй би навіть не сподобалось… Що ти про це думаєш?

– Не знаю, – знизав плечима я. – Для мене було б важливо, якби їй сподобалось. Якби вона прийшла на прем’єру і все таке. Це, звісно, не те, що переверне все моє життя з ніг на голову, але я розповідаю її історію і хотів би переконатись, що роблю це добре. Сподіваюсь, вона відмовилась брати участь у процесі постановки мюзиклу, тому що має багато справ та довіряє мені, як режисеру, а не тому, що вважає це просто можливістю заробити, поки інші щось там ставлять…

– Я впевнена, вона вирішила не показуватись на очі акторському складу тільки тому, що у неї нема стільки нервів, скільки у тебе, – усміхнулась Лада. – І їй дуже сподобалось би те, що тут відбувається… Ну, я про результат, не про процес постановки. Може, вона береже свої нерви. Що ж до просто заробити грошей, то… Є шляхи більш прості, правда? Ні, мені здається, для неї це важливо, просто… Ну, є певні свої причини.

Можливо, її слова не мали жодного відношення до дійсності, але мене вони чомусь заспокоїли, мов сама авторка це все щойно сказала.

– Дякую. Напевне, ти права, – кивнув я. – Ну, я точно не тримаю на неї образи. Вона вже подарувала мені цей фантастичний шанс поставити мюзикл за її твором.

– А ти подаруєш їй фантастичну виставу.

Від простої Ладиної фрази стало так тепло на душі, ніби… Та навіть не описати словами. Це була підтримка, якої я, виявляється, сильно потребував.

Ні, це очевидно, відпустити я Ладу не зможу.

Я обережно зсунув руку з місця і доторкнувся до Ладиного зап’ястка. Вона не відсунулась, не відштовхнула мене.

Тоді погладив її долоню – і вона знову не зупинила мене.

Зрештою, переплів її пальці зі своїми, і дівчина відчутно стиснула мою руку, відповідаючи, здається, взаємністю.

Я повернувся до неї, не стримавши усмішки. Лада не поспішала від мене втікати. Спокійно дивилась в очі. Здавалось, теж не хотіла, щоб ця секунда закінчилась.

В цю мить я вирішив: зважуся. Спробую завоювати її серце. Нехай між нами є суттєва перешкода у вигляді мого брата, нехай комусь це здалось би неправильним, але я ніколи не зустрічав дівчини, яка зачіпала б мене настільки сильно.

Лада вартує того, щоб спробувати, ризикнути. Отже, я все-таки це зроблю, а далі думатиму про наслідки.