5 (4)

Я тільки й встиг, що моргнути. Коли б то Лоренці встиг почути мою згоду! Але сперечатись було вже пізно, а на Валі показувати палке кохання я точно не хотів. А то вона зараз награє.

– Гаразд, – зітхнув я. – Ладо, ти не проти?

– Ні, що ти, – вона зашарілась. – Давай спробуємо.

Я підійшов до дівчини впритул, придивляючись до її реакції, щоб відступити вбік, якщо Ладі раптом стане неприємно, і опустив руки їй на плечі.

– Зверни увагу, – я звернувся до Лео, – твої зап’ястки мають бути м’якими. Ти не хапаєш, ти ніжно обіймаєш, в цьому жесті нема жодної агресії, тільки любов та прийняття. Ніби звичайний доторк чоловіка до жінки, навіть не обов’язково сексуалізований, але ти повинен вкладати в нього особливий сенс. А вона… Залежить від того, де ми граємо цю сцену. Якщо на людях, то спочатку наїжачується, а потім розслабляється в його руках, бо це несподівано…

– А якщо вдома? – спитала Любава.

– Розслаблена одразу, бо вона знає, хто може до неї підійти, і заздалегідь цьому рада. Він же ж її коханий, – знизав плечима я. – Спробуйте.

Вони повторили. Вийшло непогано, і я продовжив.

Провів долонями від плечей до ліктів Лади, затримуючись пальцями на оголеній шкірі, відчуваючи, як вона ледь помітно здригається від дотику, але не сахається, навпаки, дозволяє себе торкнутись, відкидається трохи назад.

Від того, як вона довірливо притиснулась до мене у відповідь, стало ще гарячіше. Це була особлива чуттєва насолода – усвідомлювати її взаємність та близькість, хай навіть зіграну. Дівчина перестала тремтіти, відкинулась трохи назад, впираючись спиною мені у груди.

– Ти повинен торкатись до неї обережно, – продовжив я пояснювати, вимальовуючи великими пальцями рук невидимі візерунки на ліктях та передпліччях Лади, – до своєї найбільшої цінності, дівчини, яку прагнеш оберігати від цілого світу та мрієш, аби вона завжди була з тобою, коханої дружини… Але притому легко, невимушено. Тому що ви разом і обидва знаєте про це. Ви ховаєтесь від всього світу, але водночас не здатні приховати ці випадкові доторки.

– Я не розумію, – зітхнула Любава. – Навіщо?

– Що – навіщо? Навіщо торкатись?.. – здивувався я.

– Ні! Нащо ховатись від усього світу? – вигнула брови вона. – Нащо всі ці хованки, всі ігри? Невже не можна просто розслабитись і жити так, як хочеться, в чому тут проблема? Вони ж не злочин якийсь, зрештою, скоюють, звичайні нормальні люди! Одружені!

– Тому що в їх країні інакше не можна, – палко озвалась Лада. – Їх кохання – заборонене, ну як ви не розумієте?

– Заборонене? – фиркнула Валя. – Між чоловіком та дружиною?

– Так. В очах суспільства Ільза – бранка, – знизала плечима дівчина. – Яку видали за чудовисько заміж. Якщо вона покаже, що кохає його, зруйнується ціла політична інтрига…

– Дуже дивна історія кохання, – гмикнула Любава.

– Це не історія кохання. Це історія змін у велетенській державі, переходу від застарілої каральної системи до свободи, – Лада схрестила руки на грудях.

Від неї так і віяло гнівом. Мені ж хотілось нахилитись ближче і провести носом по її шиї, вдихаючи приємний аромат шкіри, а потім – поцілувати цю пульсуючу на скроні жилку. Хотілось поцілунком випити її гнів, заспокоюючи.

Дідько.

Я так дуже скоро втрачу над собою контроль.

– Але ж в центрі любовна лінія, – зазначила Любава. – Тоді чому ж це не історія кохання? Я думала, любовний роман…

– В якому, – закотив очі Лео, – купа політики, ага… Кохання – це невід’ємна частина життя, тож, звісно, воно тут є. Але я думаю, це все-таки книга про особистість і про жагу до змін, а не просто про те, як двоє подолали перешкоди, одружились і жили довго і щасливо, а потім померли в один день.

– Не в один, – зітхнула Лада, – хоч і близько одне до одного. І так. Мюзикл не вмістить весь масштаб, але ж характери відобразити можна достовірно!

– Ну, ніхто не знає, що там у автора в голові, може, вона взагалі щось інше писала, – скривився Віктор. – А ми трактуємо, як собі хочемо.

– Автор жива-здорова, мюзикл наш вона побачить і сценарій затвердила, – зазначив я. – Це ж вам не хтось з давно мертвих класиків, щоб висновки критиків дивитись.

– Та вона тебе послала! – заявила Валя. – Може, їй взагалі просто хотілось грошей…

– Може, – сердито відповів я. – І, може, вона вважає, що все це цілковита дурня, – мене таке припущення ображало насправді, але я намагався не подавати вигляду. – Але зараз повернемось до роботи і до наших сцен.

Я знову обійняв Ладу, намагаючись зробити вигляд, що все це винятково заради демонстрації. Хоча насправді – і мені здавалось, вона про це здогадувалась, – причина була в тому, що я просто знову прагнув її обійняти.