5 (3)

В цю секунду я дуже пошкодував, що ролі вже розподілено, а у мене нема жодної адекватної заміни для жіночих партій.

Бо я б вигнав Валентину геть і не дозволяв їй навіть наближатись до театру, з її-то рівнем розуміння людських душ та вмінням дуже доречно вставляти свої ремарки.

Лада, тільки-но зачувши ці слова про «разом», відскочила від мене, мов ошпарена. Все те, що будувалось між нами, всі тоненькі місточки, по яким мені так хотілось пройти до кінця, щоб бути з нею на одному березі – все розлетілось на шматки.

Вона злякалась і, здавалось, тільки зараз усвідомила, як ми могли виглядати збоку. І дівчину це анітрохи не порадувало.

Мені насправді було навіть приємно почути, що ми – ніби пара. Ще б це правдою було, взагалі б чудово.

Однак в неї є Костя.

Якби ж він був принаймні кимось стороннім! Тоді я міг би просто завоювати Ладу, переконати її, що я – кращий вибір.

Але ні. Це мій брат, а я, здається, вже по самі вуха закохався в дівчину, яку той прагнув назвати своєю. А потім втік від великого розуму.

В такі секунди дуже хотілось подзвонити матері і поцікавитись, нащо їй взагалі був молодший син. Треба було народити мене, витримати чималу паузу, потім – мою сестру, наймолодшу в нашій родині, а етап під назвою «Костя» пропустити.

Дуже вже невдалий вийшов.

Ну, це, звісно, все жарти, я любив свого брата і точно не бажав йому зла. Ні. Просто мріяв про його дівчину, та й по всьому.

Дрібниці.

– Ми не разом, – пробурмотіла Лада, коли пауза затягнулась настільки, що вже здавалась відверто непристойною. – Ми просто… Я… – вона затнулась. – Я тут як помічниця режисера. І взагалі, – здається, дівчина трохи повертала собі впевненість, паніка її відступала, бо правильні слова вона дібрала навіть швидше, – якщо ти, Валентино, вирішила, що ми пара, то це означає, що методи демонстрації почуттів  ми обрали більш ніж правильні. Правда, Руслане?

– Так, – кивнув я, хоча мені дуже хотілось посперечатись з дівчиною і заявити, що я в неї по вуха закоханий. – Вам треба брати приклад з Лади, показуючи почуття. І тобі, Любаво, і тим паче тобі, Валю.

– Пф! – закотила очі Валентина. – Не думаю, що мене, професійну акторку, може навчити, як грати, якась звичайна дівчина з вулиці. Що ти розумієш взагалі в емоціях? Хто краще за акторів взагалі в цьому шарить?..

– Ну, не знаю. Багато професій. Психологи, психотерапевти, – заявив Лео. – Або ж, наприклад, письменники! Скільки емоцій їм доводиться через себе пропускати, м-м-м…

– Я вважаю, – фиркнула Валя, – що письменники здебільшого навіжені якісь. Вухо ще собі відріжуть або щось інше, ну, хіба нормальна людина це зробить?

Лада схрестила руки на грудях. Зараз вона здалась мені трохи старшою, аніж раніше. Ну не може такий серйозний, нищівний погляд бути у двадцятирічної дівчини. Вона дивилась на Валю так, ніби та була дурненькою студенткою, що потребувала, аби їй вправили мізки.

Дуже точна асоціація, між іншим, але цю впевненість зобразити важко. Як і відтворити той сталевий голос з тонкою ноткою насмішки, яким зараз Лада звернулась до валі.

– Ні, здорова людина не наноситиме собі ушкоджень, ясна річ, – гмикнула вона. – Точно так само, як людина розумна не стане плутати письменників з відомими художниками… Але то все дрібниці, правда, Валю? Хто ж. як не актори, вміє брехати настільки, що можна нічого не вчити і будь-яку неправдиву інформацію видавати за чисту монету?

Валя схопилась на ноги.

– Це ти мене дурепою щойно назвала? Кажеш, що у мене мізків нема, га?

– Я? Та боже збав, – хитнула головою Лада. – Взагалі-то ці слова щойно прозвучали з твоїх вуст. А хто ми такі, аби сваритись з самохарактеристиками.

Валя ледь не скипіла.

– Хто як обзивається, – пробурмотіла вона, – так сам і називається, між іншим. Не чула такої народної мудрості?

– Таку дитячу фразу? Чула, звісно, – кивнула Лада. – Власне, не те щоб я з цим сперечалась зараз, правда ж? – вона обвела інших поглядом, в якому вже плескався сміх.

Лео не стримався і відверто розреготався. Слідом за ним засміялись і всі інші, і я також. Напруга трохи ослабла.

– Добре, – заспокоївшись трохи, видихнув Лео. – Давайте репетирувати… Пане режисере, покажеш нам, як отаке кохання зіграти? В деталях тільки, будь ласка.

– Ну… Любаво, ходи сюди, покажу на тобі, – кивнув я.

– Е, ні-ні-ні! – замотав головою Леонардо, перехоплюючи Зеленову дорогою. – Ти показуй на Ладі, а я на Любаві… повторювати буду. Згода? Супер. Поїхали!