5 (2)

Лада обернулась. В її очах спалахнув переляк.

– Я просто… просто багато разів читала оригінал, бо мені дуже подобається, – пробурмотіла вона. – І надихалась… Головними героями.

Мені захотілось ляснути себе по лобі. Знав же, що у неї панічні атаки, що дівчину вибиває з колії все незрозуміла, а тут – лізу, бо хочеться її обійняти. Треба було шепотіти на вухо? Напевне, перелякав її, от вона і стрепенулась.

Мов пташка.

Або налякана кішка, в якої шерсть на загривку дибки підіймається, і так і хочеться обережно погладити, намагаючись завоювати її довіру.

Торкнутись русого вихрастого волосся, відчути м’якість локонів, запустити в них пальці, насолодитись відчуттям шовку на шкірі, нахилитись до Лади та знов поцілувати ті п’янкі вуста, ледь-ледь розтулені зараз.

Дідько! Про що ти думаєш, Руслане?

Мало того, що дівчина – наречена твого дурного брата, який полишив цей скарб наодинці та кудись злиняв, повісивши їй на голову впевненість в тому, що повернеться, а її саму – скинувши на мене, то вона ще й перелякається. В чужому місті, одна.

А тут лізе незрозуміло хто і пожирає очима.

– Ти шикарно вмієш аналізувати твори, – підбадьорливо посміхнувся я. – Бо бачиш сенси та зв’язки набагато краще… За деяких акторів, – я похмуро оглянув присутніх. – Але на сцену виходити не Ладі. Вам. Тому вам всім доведеться навчитися грати свої ролі.

– Ну, впораємось вже якось, – фиркнула трохи ображено Любава. – Але я все одно не розумію, як сильна незалежна жінка може так довірливо тулитись до свого чоловіка. Хіба у середньовіччі, чи коли там відбуваються події, він все одно не був би її паном?

– Був би, якби вона вийшла за кого завгодно іншого, – заперечила Лада. – Тільки не Вольний. Він ж не просто так носить саме це ім’я. Бо цей персонаж – втілення безмежної, абсолютної свободи…

– Свободи? Одружений! – зазначив Віктор. – Не думаю, що це прекрасна ідея для збереження незалежності і волі. Як жонатий чоловік, стверджую, це про що завгодно, але тільки не про волю!..

– Бути вільним не означає втікати від відповідальності, – хитнув головою Леонардо. – Я щасливий у шлюбі, і моя Вероніка анітрохи не обмежує мене.

– Та що ти кажеш. І ти можеш приходити додому, коли хочеш, пити, що заманеться, спілкуватись, з ким заманеться, цілувати, кого здумаєш…

Лада і Лео перезирнулись.

– Справжнє кохання тим і визначається, – зазначив Леонардо, – що цілувати ти хочеш тільки власну дружину. А що стосується простого спілкування, то не бачу суті проблеми. Мені не хочеться стирчати у барі ночами, я прагну повернутись додому.

– То хіба ж це про свободу? – Віктор закотив очі.

– Так, – підтвердила Лада. – По-перше, Лео правий і свого персонажа добре розуміє. Інші жінки йому не треба, а леді Ільза не ревнує його до роботи. По-друге, свобода буває різною, і кожен з нас визначає свою. Вона не в тому, щоб не мати жодних рамок. По-третє, книга якраз про те, як між свободою та благом для країни мусиш обирати друге. Ну, і по-четверте, я не розумію, до чого тут суперечки, якщо всі різні, і персонажі також бувають… Різними.

– Граємо, що маємо, – кивнула Любава. – Але я все одно не розумію, як саме мені виразити одночасно і силу, і трепетність.

– Ну… – Лада зашарілась. – Я собі трошки уявляла… І могла б показати…

– Показуй, – кивнув я. – Буде чудово.

– Але ж я не акторка!

– Ну, як режисер, я потім відкоригую те, що побачу, у відповідності до театральних засобів виразності.

– Я на Лео показати не зможу, – хитнула головою Лада.

– Ну… Покажи на мені? – запропонував я, а тоді зрозумів, що їй це теж може бути некомфортно.

Але дівчина лише кивнула та зробила крок у моєму напрямку. Усміхнулась, обвела погордливим поглядом присутніх, тримаючись рівно, як пава. Вже увійшла в образ, явно знала, що хоче продемонструвати. Тоді підійшла до мене, стала ніби відсторонено, а потім – торкнулась моєї руки та пробіглась пальцями від ліктя до зап’ястка.

По шкірі побігли мурахи.

Я повернувся до неї, так само гордовитий, як варто бути персонажу, і взяв за руку, байдужий і спокійний. А тоді, крадькома, ніби так, щоб ніхто не бачив – хоча, звісно, глядачі помітять, – посміхнувся і навіть підморгнув їй. І вона відповіла посмішкою на секунду, перш ніж сховати її за маскою.

На мить мені здалось, що все це було правдою. А потім нас грубо перебили.

– Ще б пак, – гмикнула Валентина, схрещуючи руки на грудях. – Не дивно, що ви так гарно парочку можете зіграти. Ви ж разом!