4 (5)

Зазвичай я досить добре тримала себе в руках, аби моє погане самопочуття лишалось неочевидним для тих, хто знаходиться поруч. Подумаєш, груди ніби стискає в лещатах і паморочиться в голові, але ж я можу продовжувати робити те, що роблю. Це переслідувало мене ще з часів навчання, і ніхто, жодна людина, навіть мої батьки, не розуміли, що відбувається, доки я не дозволяла комусь помітити.

Отже, і сьогодні зможу лишити це непоміченим, тим паче, тут всі люди – сторонні.

– Почнемо зі сцени в трактирі, – промовив Руслан до акторок. – Лео, підіймайся на сцену… Де Віктор? Чому у нас знову нема одного з головних героїв?

– Він видзвонював Андрія, нашого Павука. Зараз повернеться, напевне, тільки з дружиною побалакає.

– А той де?

– В нього ранкова репетиція на Подолі.

– Він ж казав, що в нього зараз виходить, – зашипів Руслан.

– Та що там вчити його роль, – знизала плечима Валентина. – Андрій уже й так все знає, він ж класний актор, з академічного театру!

Любава фиркнула. Руслан закотив очі.

– А ми всі звідки, по-твоєму? – поцікавився уїдливо він. – Гаразд. Сьогодні за Павука репетируватиму я, дочекаємось Віктора і починатимемо. А зараз, на секундочку…

Він взяв мене під лікоть та повів за собою. Я підкорилась, не до кінця розуміючи, що саме відбувається. Чоловік вивів мене до коридору, пальцями обережно поглядив мене по ліктю, підіймаючись трохи вище, що передпліччя. Швидка, незначна ніби ласка, від якої одразу стало дивовижно тепло. Якби мене так не душило зсередини хвилювання!..

– Щось не так? – перепитала я, намагаючись словами витіснити ту  незручність і напругу, що панувала між нами. – Я щось не те сказала, коли вмовляла їх нормально грати?

– Я не знаю, що ти їм сказала, – знизав плечима Руслан, – бачу тільки класний результат, бо вони нарешті перестали капризувати. Ні, все в порядку – у мене. А в тебе?

– Тобто?

– Ти зблідла і стала важко дихати, – пояснив він. – Мені здалось, що це ознаки… Як мінімум, внутрішнього дискомфорту. В тебе щось болить? Або вони тебе образили? Можливо, я можу чимось допомогти?

Його голос зазвучав зовсім ласкаво, а долоня лягла мені на плече, стиснула, але не до болю, а так, щоб просто надати доказ фізичної присутності. Руслан усміхнувся мені, напевне, підбадьорливо, і в його світлих очах з’явилось дуже приємне, ласкаве тепло.

У мене ще сильніше перехопило подих.

– Все в порядку, – витиснула з себе я слова, дивлячись на нього, а тоді раптом зважилась зізнатись: – Панічна атака. Мине! Я нормальна, – поспішила додати, знаючи, як на це люди реагують, – і це теж нормально, таке у багатьох буває. Я не впаду без свідомості чи щось таке і точно не створюватиму зайвих проблем. Мені просто треба трішки часу на адаптацію. Мені не треба пояснювати, що я не помираю, я вже в курсі.

Цей етап лікування я вже пройшла. Абсолютно неефективний в моєму випадку.

– Не уявляю, чому б то я мав вважати тебе ненормальною через панічні атаки, – серйозно відповів Руслан. – Я просто хочу тобі допомогти.

– Так?..

– Ну, а хіба це не нормальна реакція людей?

Я криво всміхнулась. Кості я про свою паніку розповісти не встигла, та й не довіряла йому настільки, інші… Хтось не вірив, хтось відмахувався. Були люди, які задавали дурні питання. Нормальний рівень розуміння я отримала тільки від батьків, ну, але на те вони й мої мама і тато.

Власне, я й тут опинилась, тому що мені порадили позбутись від внутрішніх кайданів, розбити окови, спробувати щось нове.

– Подивись на мене. Все в порядку. Ти в безпеці. Дихай. Я буду поруч, стільки, скільки потрібно, – Руслан нахилився до мене ближче, стиснув двома руками мої плечі і просто дивився в очі. Я відповідала тим самим, не зводячи з нього погляду, і на свій подив усвідомлювала, що з кожною секундою мені стає все простіше і простіше, аж доки повністю не відпустило.

Дихання нормалізувалось. Я тонула в його світлих очах, забуваючи про те, чого боялась. Він посміхався, а ще нахилився до мене так близько, що, здавалось, ось-ось поцілує. І хоча цього так і не сталось,  я видихнула з полегшенням. Відпустило.

– В порядку, – прошепотіла я. – Більше не тисне. Я постою тут кілька хвилин одна, а потім повернусь на репетицію. Гаразд?

– Добре, – Руслан м’яко мені посміхнувся і відступив. На щастя, не став сперечатись.

Коли він пішов, я притулилась до стіни і просто стояла. Спочатку думала, що одна, але ні – здригнулась, відчувши на собі уважний погляд Лео. Я не знала, як давно він вийшов і що бачив, але все одно повернулась до чоловіка, починаючи діалог.

– Що таке? – спитала його неохоче.

– Та нічого, – він широко посміхнувся. – Думаю, що ви дуже гарна пара.

– Ми не пара, – пробурмотіла я. – І навряд чи це можливо.

Лео тільки закотив очі, мовляв, я сама не розумію, про що кажу. Але, на жаль, я розуміла. Як би мене не тягнуло до Руслана, навряд чи я те, що йому потрібно.

Не кажучи вже про те, що я для нього просто наречена брата.