4 (4)

Першим поривом було втекти куди подалі. Наприклад, слідом за Русланом. Але щось мені підказувало, що жінки мене так просто не відпустять.

Я набрала повні груди повітря… можливо, для того, щоб волати «на допомогу», якщо вони всю лють перенаправлять на мене. Тоді нагадала собі, що маю які-не-які лідерські якості, просто дуже глибоко їх заховала, борячись зі своїми внутрішніми чудовиськами.

– Валентино, – промовила я, – Розалетт, яку ти граєш, персонажка другого плану, проте важлива. Вона стане королевою. А леді Ільза, яку грає Любава, не стане. Так і залишиться зі своїм чоловіком, буде просто графиня, радникова дружина.

– Ха! – Валентина повернулась до Любави і показала їй язик. – Бачиш. У мене краща роль, ніж у тебе! Ти залишишся зі страхиськом, а я – стану королевою!

– І тебе анітрохи не зупиняє, що страхиська грає Лео Лоренці, отже, він за замовчуванням… Скажемо м’яко, симпатичний? – уїдливо поцікавилась Любава.

Я сподівалась, що вона буде мудрішою, підіграє Валентині, покиває, і все мине. На жаль, ні, вона вказала на дуже суттєву деталь…

І отримала відповідну реакцію.

– Що? То королевою бути недобре?! – вибухнула Валентина. – Чому мені дали погану роль, а їй головну? З Лео Лоренці! Я теж хочу грати головну роль!

– То треба було проходити нормально проби! А не забувати головну партію…

– Та ти просто спиш з режисером!

– Що?! В мене є коханий! Це тільки ти так ролі отримуєш, просто не подобаєшся Русланові!

– Розкажи, розкажи…

– Стоп! – гаркнула я.

Вони змовкли і повернулись до мене, повільно-повільно моргаючи. Напевне, не чекали, що якась дівчинка, яку бачать вперше, раптом підвищить на них голос і спробує їх зупинити.

– Припиніть сварку, – холодним, суворим тоном промовила я. – І заспокойтесь. По-перше, це непристойно – те, що ви зараз говорите. По-друге, непрофесійно. По-третє, кожна з вас має свою роль, і без жодної з вас не вийде спектаклю. Якщо ви не доведете режисера. Бо якщо доведете, боюсь, з роллю будуть проблеми.

Я схрестила руки на грудях і спробувала видати максимально спокійний погляд.

Любава зітхнула.

– Так, ми трохи дали зайвого…

– Дитинко, – Валентина презирливо викривила губи, – ти тут ніхто, і звати тебе ніяк. А ми – акторки! Без нас вистави не буде. А без тебе вийде, ще й як! Тобі скільки, дитинко? Двадцять?

Мені дуже хотілось сказати всю правду їй в очі. Заявити, що якби не я, то їх би тут також не було, взагалі, бо це моя книга. Проте я не хотіла видавати свою таємницю, тому зібралась з духом, знов, і байдуже відрізала:

– Якщо ви, Валентино, значно старша за мене, це не означає, що ви маєте право розмовляти зі мною в такому тоні.

– Значно старшою?! – видихнула Валентина.

– Ну… Вам ж більше за двадцять.

Любава зареготала, оцінивши жарт.

– Та як ти смієш?! – прошипіла Валентина, ображена до крайнощів. – Я скажу Русланові, і він вижене тебе з роботи.

Не можна звільнити ту, хто тут офіційно не працює, тож я байдуже знизала плечима.

Грати я вміла добре. Не в театрі, а в житті – уміла зображати, що я спокійна, що мені анітрохи не страшно, не дивлячись на те, що всередині мене кипів страх, все тремтіло, хотілось сховатись, мов мишці, в куточку. Але я продовжувала триматися.

– Я, звісно, ні на що не натякаю, – спокійно промовила я, – але нас тут троє. Ви, Валентино, не подобаєтесь мені та Любаві. Навзаєм. А от ми з Любавою, напевне, влаштовуємо одне одного, чи не так?

Зеленова, зрозумівши, на що я натякаю, гмикнула.

– А мені вона подобається.

– От! – кивнула я. – Отже, з трьох зайва тут саме ти, Валентино. Але, звісно, в тебе є вибір. Або ми троє жаліємось Руслану, кожна на своє, і, ну, можеш сподіватись, що звільнять не тебе, або спокійно продовжуєш грати роль Рози і…

Я виразно повернулась до дверей. Ті саме відчинились.

– Ну що? – поцікавився Руслан крижаним тоном. – Проблеми все ще є?

Валентина зиркнула на мене, потім на Любаву. Вигляд у неї був трошки розгублений. Вона пробурмотіла:

– Ні-ні. Ніяких проблем. Репетируємо.

Я нарешті розслабилась. Вийшло.

А тоді відчула, що починаю задихатись: стрес, як завжди, давав про себе знати.