4 (3)

Виглядав Руслан сердитим – приблизно таким, яким я і уявляла його після того, як розкриваю свій секрет. Бо про те, хто я така, треба було казати одразу, як побачила книгу і як він запитав про неї, а не постфактум, коли вже отримала пропозицію щодо роботи і ніби все було в порядку.

– Що трапилось? – невинним голосом поцікавився у нього Леонардо.

Так, з нього вийде хороший Вольний, головний герой мюзиклу. Актор з Лоренці просто неймовірний, геть бровою не веде, доки я стою поруч і вся трясуся.

– Та нічого особливого, – роздратовано буркнув Руслан. – Все як по стандарту у нас. Декорацію відправили до театру.

– Щось я її тут не бачу.

– Ще б пак! Її відправили до Львова. Переплутали адреси. Не уточнили. А оце телефонували, чого то я раптом так мало їм заплатив за доставку, більше треба, бо ж дуже далеко. Більше! Хай готуються, що ще платитимуть за моральні збитки!

Судячи з того, як сяяли очі Руслана, він зараз був готовий покусати тих невідомих дурнів, що відіслали декорацію до іншого міста.

Але я відчувала стосовно них лише одну емоцію: вдячність. Неймовірну, шалену вдячність за те, що Руслан все-таки не почув про мій секрет.

– Ходімо швидше, – махнув рукою він. – Актори вже на місці, принаймні, відрепетирувати можна. Замість декорацій знов стільці ставитимемо…

Ми з Лео більше не перемовлялись, мовчки поспішили за чоловіком.

З кожним кроком я все більше і більше відчувала, як наростає всередині хвилювання. І чому не сказала правду одразу?

Мені не двадцять, як подумав Руслан, а скоро стукне двадцять вісім. І хай я не столична жителька, але не з села, як надумав Костя, коли віз мене сюди.

Я вже багато років пишу книги, і це… Прекрасно. Творити свої світи, відкривати нову реальність. Однак в цього є свої недоліки. Мимоволі відсторонюєшся від реальності.

Письменники не божевільні, як вважають деякі люди, і точно не небожителі. Такі ж, як і всі інші, зі своїми недоліками та перевагами, зі своїми принципами та пристрастями, з проблемами та дивацтвами.

Все життя я була інтроверткою, а останні роки стало зовсім погано. В якийсь момент зрозуміла, що спілкуюсь лише з батьками та з нашим котом, іноді – переписуюсь з друзями, але ж цього мало! Стала замкненою, втратила впевненість у собі, бо наздоганяли одна за одною проблеми. Коли почала смикатись від кожного повідомлення та від вібрації мобільного телефона та задихалась перед будь-якими зачиненими дверима, нарешті усвідомила, що далі так не можна.

Отримала рекомендацію від психолога вийти з зони комфорту та спробувати зробити щось для себе нетипове. Навіть послухалась… Та пішла зрештою до клубу, де познайомилась з Костею, накоїла дурниць і опинилась тут, поруч з Русланом. Попрацювати з ним означало справді змінити обстановку; не терпіти неприємну компанію та шум музики клубів, не шукати випадкових знайомств, а спробувати відчути, як це воно, знов починати все з нуля.

Звісно, я могла б розповісти, хто я насправді. І на початку він би навіть не сердився, напевне. Проте… Не зважилась цього зробити, а тепер було вже пізно.

Крім того, я не хотіла руйнувати те, що у нас є.

Тож зараз налаштувалась на те, що продовжуватиму грати свою маленьку роль помічниці, стоятиму у Руслана за спиною і не відсвічуватиму. А там побачимо, що воно буде.

…В репетиційній залі виявилось наполовину порожньо, тільки дві акторки сперечались між собою. Одну з них я знала, це була Любава Зеленова, відома актриса. Другу, рудокосу красуню, бачила вперше.

– Знайомтесь, – невдоволено промовив Руслан. – Це Любава, наша леді Ільза. Валентина, вона грає Розу. Дівчата, це Лада, вона моя помічниця і працюватиме з нами.

– Ага. Привіт, – кивнула Любава. – Валя не хоче працювати за сценарієм!

Валентина фиркнула. Вітатись вона не стала.

– Але це неправильний сценарій, – тупнула ногою дівчина і струснула рудим волоссям. – Чому у мене така маленька партія, а у сірої миші така велика?!

– Це ти мене сірою мишею назвала? – фиркнула Любава. – Серйозно?

– Не тебе, а твою тупу персонажку!

– У мене шикарна головна героїня, – презирливо примружилась Зеленова. – А у тебе – другорядна, і не можу сказати, щоб авторка дуже її любила та подарувала їй хорошу долю…

– Годі, – втрутився Руслан. – Дівчата, вам треба разом зіграти всього кілька сцен, і…

– Руслане! – перебив його крик з боку дверей, що вели до репетиційної зали. – Там спонсор приїхав! З приводу декорації, і взагалі…

– Дідько, – пробурмотів Руслан. – Зараза!.. Я зараз. Лео, ходімо.

Лоренці не сперечався. Напевне, прибуття спонсора – це щось серйозне та матиме важливі наслідки для мюзиклу. Аж самій стало тривожно.

Я провела чоловіків поглядом, тоді озирнулась і побачила, що обох акторок анітрохи приїзд спонсора не налякав. Вони дивились одна на одну так, ніби були готові негайно кинутись у бій, схрестили руки на грудях і мружились. В повітрі аж іскрило від напруги між ними.

– Ну, – гмикнула Любава, – може, ти їй скажеш, що вона неправа?