4 (1). Лада

Останнє, чого я чекала від сьогоднішнього дня – побачити на власні очі Лео Лоренці. Зірка італійської сцени, неймовірний співак, мій кумир…

І людина, яка знає трішки більше про мене, чим варто було б.

Здавалося б, як наші долі могли перетнутись! Проте Лео ж вмудрився якось одружитись зі простою кондитеркою з Вінниці, всі газети про це гуділи. Тож майже не дивно, що й мені доводилось бачити його в своєму житті.

Власне, я була в курсі, що він писав музику та коригував лібретто для мюзиклу по «Вольних». Не те щоб це був загальновідомий факт, але…

Мені випав шанс дізнатись.

Проте я поняття не мала, що він близько знайомий з Русланом. Настільки близько, що помахав нам рукою і рушив в нашому напрямку.

Руслан теж якось спохмурнів, напружився. Я навіть спочатку подумала, що він зовсім не радий бачити Лео, та будь-який нормальний режисер повинен навпаки до неба стрибати від щастя! А Руслан мені здавався більш ніж нормальним.

Отже, справа в чомусь іншому.

Може, йому моя реакція не сподобалась?

Та мені вона теж не до душі прийшлась! Я зараз ой як не готова відкривати деякі свої секрети, а так вже вийшло, що Лео вони якраз відомі.

Не факт, ой, не факт, що він мовчатиме і далі!

…А хороший же був день! З поцілунком, зі штовханиною в метро. А зараз все захиталось, і ненадійна конструкція під назвою «моє життя» захиталась аж занадто стрімко!

Лео нарешті підійшов до нас. Він потиснув руку Русланові, посміхаючись на всі тридцять два зуби. Неймовірно гарний чоловік все-таки, пощастило його дружині.

– Привіт, – зронив він чистою українською.

У мене все ще не поміщалось в голові, що Лоренці настільки гарно знає нашу мову. Тут дехто носом крутить, вчити не хоче, а він мов той соловейко тьохкає, дарма, що італієць без жодної краплі української крові.

– Думав, ти приїдеш машиною, Руслане, – продовжив Лео. – І не чекав побачити тебе з…

– Я Лада, – пауза у Лео була не те щоб дуже довгою, але я встигла вставити своє слово.

Можна було б простягнути долоню для рукостискання. Або, наприклад, обійняти. Щось мені підказувало, що Лео б мене навіть не відштовхував.

Але я вирішила, що найкраще буде постояти, скромно тримаючись за Русланів лікоть, і робити вигляд, що я – просто кульбабка, що проросла з-під асфальту, аж ніяк не жива дівчина, і не треба на мене жодним чином увагу звертати.

– Знайомтесь, – Руслан згадав, що нас треба б одне одному представити. – Це Лео Лоренці… Ладо, ти, напевне, знаєш, італійський співак.

Ага. Знаю. У мене плакат висить в кімнаті вдома.

Головне про це зараз не сказати, бо тоді Лео взагалі буде не зупинити, він точно розкаже щось зайве. Цей чоловік – який завгодно, але тільки не мовчазний.

– А це Лада, – назвав моє ім’я Руслан, – моя нова помічниця. Можеш не переживати, вона погодилась попрацювати в нашій божевільні безкоштовно, тож тобі не доведеться вкотре пояснювати Воронову, чому у нас виріс бюджет.

– Краще б я пояснював йому про нову працівницю, – хитнув головою Лео і, мружачись, зиркнув на мене, – аніж вкотре пояснював, що хтось запоров костюми.

– Ну, цього разу нам присягалися повернути гроші, – закотив очі Руслан.

– Отже, Лада, – Лео повторив моє ім’я, немов пробував його на смак, а тоді простягнув руку. – Дуже приємно познайомитись.

– Мені теж, – прошепотіла я, вкладаючи свої пальці в його долоню вельми неохоче.

У Лео була гаряча, розпечена, ніби всотала в себе спеку сонця, шкіра. Він нахилився до мене і, дражнячись, поцілував кінчики пальців.

Кров миттю вдарила в щоки. Я зашарілась, ледь стрималась, щоб не відскочити від нього вбік, але все-таки лишилась стояти на місці і навіть продемонструвала милу усмішку. Вийшло не те щоб дуже природньо, але хоч якось.

– І ким же ви тут працюєте? – поцікавився Лео.

– А ви? – ляпнула я.

Ніби незрозуміло, ким може працювати сам Лео Лоренці в виставі.

– Граю головну роль, це ж очевидно, – Леонардо ніби засяяв зсередини, а його очі насміхались з мене.

– А я збираюсь допомогти Русланові з костюмами і… Таким всяким, – трошки невпевнено зронила я. – Сподіваюсь, у мене вийде зрозуміти, що саме хотіла… Продемонструвати автор.

– Переконаний, все буде чудово, – гмикнув італієць. – Ну, ходімо?

– Так, – Руслан ніби не помічав напруги між нами, та він і сам був не те щоб дуже розслабленим. – Давайте швидше, не будемо гаяти час.

– Ну звісно, – кивнув Леонардо, а коли мій супутник зробив крок вперед, прямуючи до театру, спіймав мене за лікоть, нахилився впритул і прошепотів на вухо:

– Знаєш, ти остання, кого я чекав тут зустріти. Поруч з Русланом. І щось мені здається, що він трішки не до кінця усвідомлює, хто ти є. М? Чи я помиляюсь?