3 (4)

Лада завмерла, але переляканою не здавалась, а потім…

Відповіла на цілунок.

Я відчув рух її п’янких, солодких губ, і від цього ледь не зірвало дах. Хотілось впитись в її вуста, обійняти міцно-міцно, дарма, що ми і так досить тісно стояли, і не відпускати від себе ані на крок. Тільки спалах здорового глузду у свідомості нагадав: не можна. Я не повинен дозволяти собі більшого, це і так занадто.

Вагон метро трохи струсонуло вдруге – та що це з ним таке взагалі?! – і я нарешті відірвався від дівчини, відсторонився на кілька сантиметрів, ошаліло моргнув, намагаючись сфокусувати на дівчині погляд. Виходило… Так собі.

– Тролейбуси трясе сильніше, – озвалась дівчина, порушуючи тишу.

Тишу дуже умовну, бо довкола нас так само говорили люди, а хтось ще й почав балакати по телефону, волаючи на весь вагон метро, проте неймовірно незручну для нас двох. Тепер, коли Лада заговорила, стало легше.

– Думаю, людей в тролейбус влізає теж… Значно менше, – гмикнув я.

– Так. Однозначно. Але вони трамбуються десь так, як тут, коли дуже не пощастить з маршрутом. Хоча стільки народу я в Вінниці ніколи не бачила.

– Звикай… Столиця!

Дівчина кивнула і більше не зронила ані слова, аж доки ми не дістались до нашої зупинки. Далі довелось проштовхуватись крізь натовп, щоб вийти, і стало точно не до діалогів. Нам ще пощастило; чимало пасажирів теж збиралось вийти тут, але, на жаль, не настільки, щоб шлях вперед був вільний.

Спокійно, на повні груди вдихнути повітря взагалі вдалось тільки на ескалаторі, коли сходи повезли нас угору. Тут уже одне на одного ніхто не наскакував, тільки знов якісь пустотливі діти намагались побігти вперед.

Момент, коли ми вискочили на вулицю, здався б мені найкращим в моєму житті – якби його не затьмарили ті секунди, коли я цілував Ладу. В голові коївся справжній безлад, я не міг дати собі ради. Триклятий Костя!

Але для дівчини треба було триматись. Я підставив їй лікоть, дівчина охоче за нього схопилась, явно не бажаючи на самоті блукати Києвом і десь випадково загубитись, і ми нарешті рушили вперед.

Про поцілунок Лада не згадувала. Напевне, на моє щастя – чи радше на біду?! – вирішила, що це була лише випадковість.

– Чим ми сьогодні займатимемось в театрі? – спитала вона, коли ми пройшли вже половину дороги.

– Переглянемо ескізи костюмів, поговоримо з тими, хто нам їх шиє – сподіваюсь, мова йде саме про «говорити», а не «волати», що, як я бачу, скоро стане дуже актуальним… Подивимось на репетицію. І треба вправити нашій «Розі» мізки, але то я сам.

– Добре. Довіриш мені костюми? – дівчина всміхнулась. – Це ж так відповідально, не боїшся, що я не впораюсь і все зіпсую?

– Там нема чого псувати, – розсміявся я. – Ми вже стільки разів їх змінювали, що навіть якщо запоремо знову, не біда… але, я думаю, в тебе вийде. Може, ти зумієш більш зрозуміло їх описати!

– Ну, коли вже сама авторка не змогла… – Лада важко зітхнула. – Не факт, що мені вдасться зробити краще, ніж їй!

– Але ж її тут нема. Вона передавала образи та не обтяжувала їх нюансами, бо писала книгу, а не сценарій для мюзиклу. Для неї могло не мати значення, якого фасону сукня, уява читача домалює щось своє, і тому читачеві воно здаватиметься доречним… мюзикл – це інше. Адже ми повинні не зіпсувати нічого візуалом.

– Так, ти правий, – вона широко посміхнулась. – Але чому було б не звернутись до авторки, аби вона вам все описала?

– Кажуть, не хоче виходити ні з ким на контакт. Я навіть жодного разу не розмовляв з нею особисто, та й пошти чи номеру не маю.

– А хотів би?

– Звісно! – кивнув я. – Спитати, чи правильно все зрозумів, сказати, що мені книга сподобалась! Та й просто поспілкуватись, завжди цікаво, що в голові у людини, яка вигадала свій власний світ.

– Раптом вона неприємна жінка?..

– Не думаю. Мені чомусь здається, що вона цілком нормальна, а не якась гадюка.

– Ну, можливо.

– Я б хотів, – додав я, – щоб вона приїхала на прем’єру. Подивилась, що вийшло, і сказала, схвалює чи ні. А то тривожно ж!

Дівчина чомусь відвела очі, ковзнула поглядом по стоянці біля театру і завмерла. Я теж туди глянув. Машини як машини. Кості нема, а хто б її ще міг так здивувати?

– О боже мій, – видихнула Лада, – Це Лео Лоренці?

Я завмер, ледь стримуючись, щоб не стукнути себе по голові. Треба було її попередити! А тепер у мене є лише надія на те, що я не настільки погано розбираюсь в людях, аби привести до нашої зірки італійської сцени фанатку.

О буде соромно і… Напевне, найгірше навіть не те, що вона зачепить Лео, який і так ледве погодився грати в нашій виставі, а те, що мої власні сподівання щодо цієї дівчини не виправдаються.

Тож мені лишалось тільки мріяти, що дівчина адекватна.