3 (3)

В метро Лада почувалась розгубленою. Я відчув, як вона нервово чіпляється за мої пальці, і обережно стиснув дівочу руку, погладив великим пальцем по тильній стороні її долоні.

Взагалі-то у мене була машина. Але до театру від квартири легше було дістатись на метро, додаток, що допомагав відслідковувати трафік у місті, показував, що затори просто велетенські, та й дівчина сама вибрала таку дорогу. Тож ми спустились в підземку.

На кілька хвилин загальмували біля турнікетів. Я збирався оплатити все сам, але Лада тільки заперечно хитнула головою, виражаючи максимальну рішучість – і довелось скоритися, пояснювати, куди що прикладати та як проходити далі.

– Я відчуваю себе цілковитою ідіоткою, – пробурмотіла Лада. – Моя технічна освіта наказала довго жити та покинула мою голову. Здається, раз і назавжди.

– Ти себе недооцінюєш, – розсміявся я. – Все добре. Ти ж тут вперше.

– Я взагалі з рідного міста тільки на море виїжджала. Один раз. І була мала зовсім, ще з батьками. Років… Е-е-е… Багато минуло, коротше. Не рахуватиму, скільки точно.

Вона чомусь знітилась, ніби це був допит і я відповіді вимагав.

– І як тобі море?

– Жахливо! – зізналась дівчина. – Парко, жарко, прокидатись спозаранку, аби пхатися на пляж і смажитись там під сонцем. Ще й захворіла і половину з тих двох тижнів прокашляла.

Ескалатор закінчився, і ми пішли до станції. Я знов взяв Ладу за руку, аби її не загубити, і вона вдячно схопилась за мою долоню.

Здається, щось сказала, але в людському гулі я не розрізнив.

Затори сьогодні були не тільки на дорогах. Враження таке, ніби киян за ніч стало вдвічі більше, і всі мешканці міста вирішили терміново проїхатись на метро. Нас кидало з боку в бік, під ногами пробігли якісь смішливі неслухняні діти, натовп зойкав, ойкав.

Заверещала якась жінка неподалік від нас. Ті ж самі діти, що випробовували лобом міцність моїх колін, зараз врізалися в її живіт.

Я дуже сподівався, що незнайомка просто пухкенька, а не вагітна, і ці шибеники їй не нашкодять.

Та все ж, триматися за руки було мало, а губити Ладу я не хотів у жодному разі. Розгубиться, десь заблукає – і що мені потім робити, де шукати її?

Тож я підтягнув дівчину до себе і, насилу дочекавшись потрібного вагону метро, заскочив туди з Ладою мало не першим.

– Скільки тут народу, – охнула вона. – Я ніколи такого натовпу не бачила!

– Київ – велике місто. Не налякали? Не вдарилась?

– Ні, я… – «в порядку» згасло в людському шумі. А потім хтось штурхнув Ладу в спину, і вона приземлилась прямісінько в мої обійми.

Я міцно обійняв її, пригорнув до себе. Сумка дівчини виявилась затиснутою між нами, і це, напевне, був найбезпечніший варіант – інакше від пограбування не захистишся.

Ми стояли – хоча, як на мене, слово «висіли» підійшло б до опису обстановки набагато краще, – в самому кутку вагону, і я, відхитнувшись назад, боляче врізався головою. Але це все були дурниці на фоні того, як близько до мене опинилась Лада.

Вона обійняла мене однією рукою, не маючи інших варіантів, і прошепотіла – точніше, говорила-то гучно, тільки на фоні шуму це здавалось шепотом, – мені на вухо:

– Таке відчуття, що мене зараз просто роздушать.

– Чекай-но!

Я спробував обережно повернути її, так, щоб дівчина опинилась біля стіни, а я – нависав над нею, прикриваючи від інших людей. Миттю отримав кілька стусанів під ребра, звісно, випадкових, хтось ліктем зачепив.

Так стало зручніше. Ну, Ладі. Я навіть зміг звільнити їй кілька сантиметрів простору, аби було легше дихати.

– Зазвичай тут трішки просторіше! – я винувато посміхнувся. – Це нам сьогодні не пощастило! Назад таксі викличу.

– Та нормально! – Лада підморгнула мені. – Штовханина, зате цікаво!

Вона весело глянула на мене, а я ж… Ковзнув поглядом по дівочому обличчю і спинився на пухких рожевих вустах, які вона зранку підвела прозорим блиском.

А потім вагон струснуло – і я, не втримавшись, сіпнувся вперед, так, що якось ну цілком випадково знайшов ті вуста поцілунком.