3 (2)

Вона зашарілась, тільки-но вимовивши цю фразу, а я ледь за голову не схопився. Дідько! Спати! Коли Костя знов покажеться мені на очі, я йому вуха повідриваю. І не тільки.

До цієї миті я взагалі не задумувався про сон, що вже там казати про ліжко і про те, як ми будемо його ділити. А варто було Ладі підняти це питання, як в голові вмить спалахнули звабливі картини.

Вона така мила, коли спить… Напевне, горнутиметься до…

До Кості, ага. До довбограя, який навіть не подумав про дівчину, перш ніж кудись подітися. Типова паскудна поведінка мого брата, що вже там казати.

Я аж зубами заскрипів від злості. Мій братик не заслуговує на таку красиву, приємну дівчину, від якої у мене аж кров в жилах закипає.

Ніколи, жодного разу в житті я не відчував нічого подібного. Так, були дівчата, які мені подобались, але раніше це не було настільки палко, настільки тремко, настільки…

Заборонено.

– Руслане? – гукнула мене Лада стиха, і я нарешті втямив, що завис на добру хвилину, забувши відповісти на її, між іншим, важливе питання.

– Ляжеш в ліжко та й будеш спати, а я на диван піду, – видав нарешті єдиний варіант, який міг вважатись прийнятним в такій ситуації. – Не хвилюйся за це.

– Але чекай, – вона зніяковіла, – це якось зовсім неправильно…

– Чого б то?

– Бо, – у дівчини аж щоки розпашіли, – ти хазяїн квартири, а я просто впала тобі на голову, такий собі «подарунок долі», і…

Чудовий подарунок. Гарний. Якби ото ще бантик на ім’я Костя зрізати, то взагалі було б прекрасно.

Ні, я любив свого брата! Дарма, що він намагався зробити все на світі, аби ту любов втратити. Але ж зараз він просто втік, скинувши свої проблеми мені на голову. Нащо йому ця дівчина? І взагалі, де Костя, а де серйозні стосунки?!

– Те, що квартира моя, не означає, що я своїй гості дозволю спати на дивані, – заявив я впевнено, відганяючи подалі, мов набридливу муху, думки про брата.

– Та я навіть не твоя гостя! – зітхнула Лада. – Це ж, ну… Костянтин мене сюди приволік. А тобі я просто дісталась як… Навіть не знаю, якими словами це описати! – її щоки аж палали, такі були червоні. – Напевне, це мало не вперше, коли мені не вдається дібрати слів. Пробач! Поводжусь, напевне, дуже дивно на твою думку.

– Нормально ти поводишся, тобі просто незручно, – я хотів поплескати її по плечу – нормальний, цілком дружній жест! – а вийшло, що ніби погладив.

Відсмикувати руку було вже пізно, дівчина, напевне, сприйняла б це за ознаку мого невдоволення і бажання триматись від неї подалі, тож я постояв ще секунд десять так, а потім обережно прибрав долоню. Намагаючись захистити себе від дурниць, а її від моїх випадкових доторків, ще й руки на грудях схрестив, але не можна було сказати, що це дуже допомогло.

– Ми ж домовились, що ти працюватимеш зі мною в театрі, – продовжив я, – тож тепер ти вже моя гостя, а Костянтин… Зробимо вигляд, що цього просто не було, і тебе запросив не він, а я?

– Гаразд! – Лада погодилась так легко, що я не зміг стримати щасливу усмішку.

Може, не так вона вже й прив’язана до мого любого братика.

– Тож ти займаєш ліжко, а я – диван, і жодні спроби відмовитись не приймаються, – я весело всміхнувся. – не перестеляти ж все знову!

– А, ну, так, я вже одного разу тут в тебе похазяйнувала, – опустила очі вона. – А що ми завтра робитимемо? О котрій треба встати?

– Підйом о сьомій тридцять, нормально? Поїдемо до театру. Метро чи машина? Точніше, не так. Штовханина чи затори?

– Давай краще штовханина. Не люблю легкові автомобілі, – зізналась Лада. – Та й ніколи не була у Київському метро! Хочу подивитись, що тут і як.

– Домовились!

Може, й краще, що ми поїдемо громадський транспорт. Не хотілось думати, як мені зриватиме дах в тісному салоні автомобіля. Я, звісно, чоловік стриманий, не дозволю собі зайвого, ну, або хоча б сподіваюсь, що не дозволю, але на біса випробовувати долю!

– Зараз принесу тобі рушник, – згадав я про свою обіцянку.

Якщо чесно, думав, що, коли вона піде у ванну, стане краще. Аж ніяк! Думки крутились довкола Лади вихорами, фантазія малювала звабливі картини. Я намагався зайняти себе справою, постелив собі на дивані, знайшов другу ковдру, подзвонив Кості – і очікувано не отримав відповіді. Братик вимкнув телефон.

– Що ж ти такий придурок-то, га? – питання було риторичним, відповіді на нього я не мав. – Ну чому ти побачив її першою…

– Ти щось казав?

Я ледь на місці не підстрибнув. За спиною стояла Лада, трохи ніяково всміхалась, і я поняття не мав, коли вона встигла сюди підійти. Вона вдягнулась, звісно, але вологе волосся спадало на плечі, і одяг, просякнутий краплинками води, липнув до дівочого тіла. Довелось кілька разів швидко моргнути і потерти очі.

– Та ні, кажу, в око щось потрапило, майже нічого не бачив, – усміхнувся я. – Добраніч!

– Може, я гляну?..

Підійде впритул, притиснеться до мене… Я не настільки терплячий чоловік!