Розділ третій

Руслан

Я давно не бачив настільки щирого захвату в реакції на свої вистави. Лада зачудовано вдивлялась в екран, хитала головою в такт пісням, іноді здіймала руки, як дирижерка, і водила ними, ніби намагаючись скерувати танцівників на сцені.

– Це просто неймовірно, – видихнула вона, коли на відео вже опустилась завіса, і в відео лишались ще якісь секунда чи дві. – Така краса… А ти дуже гарно граєш! І голос такий красивий. Хто режисував цю виставу, теж ти?

– Так, інакше звідки б був відеозапис, – гмикнув я. – Директор того театру був налаштований проти сучасних технологій. Коли я заговорив про те, що було б непогано запровадити трансляції, мені влаштували справжню істерику.

– Але ж ти переміг?

– Зрештою мені запропонували окремий проект, і я просто звільнився. Тепер, – розвів руками, – представляю незалежний театр. Сам собі господар!

– Звучить складно, але цікаво.

– Так воно і є. А ти… Чим займаєшся? Чи хочеш займатися? – перепитав я.

Напевне, дівчина ще студентка.

– Та… Таке, – вона махнула рукою. – Навчаюсь, – потерла пальцями скроні, – хоча не впевнена, що це справді те, що мені потрібно. І паралельно працюю, – Лада відвела очі. – Не надто хочу про це говорити.

– Тобі не подобається твоя робота?

– Подобається! – вигукнула вона. – Дуже подобається. Просто… Я не звикла про неї розповідати, крім того, через неї дещо втратила соціалізацію, бо це онлайн, постійно сидіти за комп’ютером, та й взагалі. Ти не подумай, – Лада мило зашарілась, – там нічого такого. Просто робота з текстами. З пристойними текстами! Ну, я не надаю ніяких неправильних послуг чи ще чогось! Але в моїй сфері досить висока конкуренція і багато різного… Істеричного. Мене морально це трохи виїло, розумієш?

– Розумію. Мені від акторів іноді теж дуже хочеться втекти. А з текстами… Це щось типу журналістики? Чи копірайтинг?

– Ну, можна й так сказати, – Лада невпевнено погладила кришку ноутбука.

Я замилувався довгими, тонкими дівочими пальцями, що ковзнули по сріблястій поверхні. Такі тендітні ручки, ніби вона грає на фортепіано… або як мінімум дуже багато набирає на клавіатурі.

В голові миттю спалахнув образ дівчини в театральному костюмі. Їй би дуже пасували тонкі шовкові рукавички, напівпрозорі, що ніби роблять бліду шкіру вузьких зап’ястків більш недоступною, але водночас і більш манливою, звабою у пелені туману.

Я кілька разів моргнув та подумки висварив себе за те, що взагалі думаю про це. Вона наречена мого брата! Хай навіть Костя і близько не заслуговує на цю дівчину, проте я не маю права до неї лізти. Принаймні, поки вони не розійшлись.

Шкода, що Лада не передала моєму братикові полум’яний привіт і щось типу «ніколи більше до мене не підходь». Невже справді закохалась в нього за ці кілька днів?

– А розкажи про ту виставу, яку ставиш зараз, по «Вольних», – попросила дівчина, вириваючи мене з роздумів. – Яку частину ви ставите? В чому у тебе там проблема? І наскільки складно бути режисером?

Я хитнув головою.

– Настільки, що іноді братом Кості бути легше, аніж керувати акторським складом, що знов надумав капризувати, – гмикнув я – і одразу ж насторожився, бо не хотів нагадувати дівчині про свого брата, а воно якось само собою вийшло.

– Невже аж настільки погано? – розсміялась Лада, і я заспокоївся.

Не настільки вона вже й близька з Костею, аби справді засмучуватись через нього. І це чудово, між іншим!

– Вчора, – я примружився, – акторка, що грає Розалетт – а це лише епізодична роль у мюзиклі! – заявила, що вона вимагає собі іншу пісню, бо всі в складі співають щось довге і велике, а вона зовсім трішки і в більш веселому стилі… Потім вона сказала, що хоче, аби в неї був роман з іншим персонажем. З самим Вольним.

– Він же жонатий! І кохає дружину!

– Ну, – я хитро всміхнувся, – «дружина не стіна»…

– Фу! – видихнула Лада. – Мені вже хочеться вилити їй щось на голову. Це ж за книгою, а не так, як вона хоче. Нащо їй здалось сценарій переписувати?

Я знизав плечима і нічого не відповів, хоча мотиви прекрасно знав: всі хочуть грати в парі з Лео, що, власне, і є наш Вольний.

– Завтра сама зможеш спитати, – підморгнув я. – А зараз, напевне, треба збиратись спати… Ми трохи засиділись за виставою.

Лада кивнула.

– А можна мені… рушник? – пошепки спитала вона, миттю зніяковівши через одне лише просте прохання. – Ти не проти, якщо я душ прийму?

– Звісно, – я звівся на ноги, вона підскочила разом зі мною. – Зараз дам тобі чистий. Щось ще? – я помітив, що Лада хоче щось сказати, але ніби не може зважитись.

– Руслане, – дівчина нервово переступила з ноги на ногу, – а… Як ми будемо спати? У тебе в квартирі… Тільки одне ліжко.

Вона зашарілась, тільки-но вимовивши цю фразу, а я ледь за голову не схопився. Дідько! Спати! Коли Костя знов покажеться мені на очі, я йому вуха повідриваю. І не тільки.

До цієї миті я взагалі не задумувався про сон, що вже там казати про ліжко і про те, як ми будемо його ділити. А варто було Ладі підняти це питання, як в голові вмить спалахнули звабливі картини.