2 (3)

Набравши води у миску, аби не виливати зайве і не збільшувати Русланові рахунок за комунальні, я взялась мити посуд. Це трошки заспокоювало, але не настільки, щоб я могла остаточно прийти в норму. Зате в грудях не пекла вогнем задуха, і це зі мною відбувалось вперше за дуже тривалий час!

Панічні атаки – геть не найприємніше, що може статись з людиною. Можна скільки завгодно розповідати, що це лише ілюзія, що існує в твоїй свідомості, але давайте дивитись правді в очі, то неправда. У кожного своя ситуація, і по здоров’ю воно б’є геть по-різному, іноді зачіпаючи і фізіологію. Зрештою, нема нічого хорошого в тому, що нервова система натягнута, мов струна.

В той клуб я пішла за порадою свого психотерапевта: спробувати змінити обстановку. Можливо, сказали мені, свіжі емоції дозволять мені вискочити з того замкненого кола, в яке я сама себе загнала.

Я повірила.

Що ж, вискочила так вискочила. Погодилась на абсолютно дивакувату пропозицію Кості, хоча спочатку збиралась його просто ласкаво відшити. Лягла спати в незнайомій квартирі, але ж сподівалась, що вона належить тому, хто мене туди привів!

Костянтин здався мені симпатичним, цікавим хлопцем з самого початку. Так, в ньому було щось… Манке, що притягувало дівчат, мов метеликів вогонь.

Згорати я не збиралась. Просто дозволила собі не думати про наслідки. Що ж, а Костя не думав про них, напевне, взагалі ніколи. Тож маємо те, що маємо; я раптово виявилась в чужій квартирі в Києві, де раніше не була жодного разу.

Як дістатись додому – біс його зна!

Гаразд, можна викликати таксі чи ввести запит в інтернеті, ми живемо в двадцять першому столітті! Але додому мені не хотілось, тож авантюра затягувала мене все далі і далі. Та й Руслан викликав почуття більш яскраві, ніж Костя. О, тут важко коректно описати, як саме я почувалась. Але мізки точно відрубились, інакше я б не лишилась в його квартирі!

Ще й, подумати тільки, погодилась  допомогти з виставою, на яку водночас мріяла і боялась потрапити. Думала, її вже ніколи й не буде, адже викупити у автора права на екранізацію чи написання п’єси не значить потім цю п’єсу зіграти.

А воно он як.

І, напевне, така доля у Вольних – всі мають бути синьоокими. Не тільки головний герой, а й режисер. Такий погляд, як і описувався в книзі, і той самий насичено-волошковий відтінок райдужки, що зводить з розуму кожну дівчину. Ласкава усмішка на устах! Руслан зовні не був надто схожим на мого улюбленого персонажа, бо той брюнет з дуже гострими рисами, а режисер видавався м’якшим, спокійнішим. Не нагадував заточений клинок чи стрілу, випущену в ціль. Проте спільне у них явно знайшлось. Йому б якраз співати головну партію…

Втонувши в роздумах про улюблену книгу та про Руслана, а також мугикаючи під носа пісню улюбленого співака, я незчулась, як у мене скінчився посуд. Зрештою, довелось визнати, що мити мені більше нема що, все скінчилось. Я вже й витерла, і розклала тарілки, згадавши, звідки саме Руслан їх брав, і тільки тоді подумала: яка ж чиста тут кухня!

Взагалі, квартира не нагадувала холостяцьку. В першу чергу тому, що тут було прибрано і затишно. На сімейне гніздечко теж не тягнуло, але всього в міру. Коли Костя привів мене сюди, я подумала, що його житло максимально не відповідає йому самому.

Не помилилась. Це не його житло. А Русланові підходить, він такий… Котик. Йому до лиця затишок, навіть якщо котик трошки пантера, і…

Ні, це я кудись не туди думаю. Треба про котів. Уявити собі милого пухнастика, як я перебиратиму м’яку шерсть, гладитиму по спині, коли кіт вляжеться мені на коліна…

Цікаво, а у Руслана яке волосся на доторк?

– Дідько, – зашипіла я. – Про що ти, господи, думаєш взагалі! Яке до біса волосся на доторк, ідіотко? В нього напевне дівчина є. А то й дружина. Такий чоловік не може лишатись самотнім довго. А ти тут як наречена його безтолкового молодшого брата. Одумайся та тримай себе в руках!

Ага. Легко сказати, та важко зробити.

Треба мені почитати, напевне. Згадати про Вольного, про те, що мені взагалі-то подобаються синьоокі брюнети, а не русоволосі чоловіки, це не мій типаж. Анітрохи. Ну, гаразд, наполовину – мій, але це все одно нічого не значить. Я не леді з книги, а біда, яка звалилась йому на голову.

Намагаючись тримати всі свої думки в одному напрямку, націленими на книгу, я побрела геть з кухні майже всліпу. І, ясна річ, врізалась…

Ні, на жаль, не в стіну. В Руслана.

В оголеного Руслана, завернутого в один лише рушник.