Розділ другий

Лада

Дожилася! Опинитись в квартирі стороннього чоловіка, заснути в чужому ліжку, навіть не знаючи, хто хазяїн цієї оселі! Якби мені хто сказав про це ще три дні тому, я б згоріла з сорому. Але психолог сказав, що варто змінити обстановку і спробувати жити по-новому, тож тепер я сиділа на чужій кухні і роздивлялась крадькома Руслана.

Вони з братом виявились дуже схожими, але водночас радикально різними, так, що не сплутаєш. Хоч Костянтин, за словами Руслана, і був молодшим за нього на кілька років, та на їх зовнішності це майже не відзначилось, я б назвала чоловіків однолітками. Обидва мали однакового відтінку трохи хвилясте русе волосся, що гарно золотилось, коли на нього падало сонячне світло. Очі у братів виявились мого улюбленого відтінку, сині-сині, мов ті волошки, такі насичені і красиві, що в них можна просто втонути… Риси обличчя теж були подібні.

Проте, попри цю схожість, і погляди, і вирази обличчя, і міміка радикально відрізняли братів один від одного. Руслан виглядав набагато серйознішим, спокійнішим, та водночас в ньому ніби кипіла лава. Я вдивлялась в його обличчя і з кожною секундою все більше і більше тонула в його прегарних очах. Глибина його погляду вражала, як і те, як це комбінувалось зі спокійною, ласкавою усмішкою.

На душі зараз стало цілком спокійно. Я давно не почувалась настільки умиротвореною, як зараз, тож насолоджувалась присутністю Руслана і нашою з ним розмовою.

– Отже, ви з Костею познайомились у клубі? – поцікавився досить байдуже він, демонструючи мені осяйну посмішку.

– Так, – я кивнула. – Власне, це був перший раз, як я взагалі до того клубу потрапила, і, маю сподівання, ще й останній, бо мені категорично не сподобалось. Неприємний досвід, скажу одразу. Всі шумлять, галакають, музика б’є по вухах. З Костею зіткнулись випадково, а далі воно так дивно зав’язалось. Що ж, принаймні, це для мене вихід з зони комфорту. Мені порекомендували це робити, коли я звернулась з описом деяких… Своїх проблем.

Руслан зосереджено кивнув.

– Щось психологічне? Можеш не відповідати, якщо не хочеш.

– Є трошки, – кивнула я, теж з невеликим бажанням продовжувати цю розмову. – Певний час мені було не надто добре морально. Ніби й причин нема…

– У всіх складається по-своєму. Те, що ти така юна, не означає, що в тебе не може бути серйозних причин нервувати. Просто з часом це буде пропрацьовано, і тобі стане легше житись.

Я кинула на нього дещо здивований погляд.

– Юна?

– Ну, тобі ж десь років двадцять?

– Ну, так. Трошечки більше, – всміхнулась я, не бажаючи обговорювати цю тему. – А щодо мого стану, то я просто трошки перепрацювала. Так би мовити, вигоріла, звалила на себе забагато. Це давно тягнеться, років п’ять.

Руслан запитально вигнув брови.

– Випуск?..

– Ага, – охоче підхопила я. – Випускні екзамени. Саме так, ти вгадав. Хлопці зазвичай переймаються цим трошки менше, хоча… Як пощастить.

– Я жахливо нервував, коли треба було вступати до театрального, – всміхнувся Руслан. – Творчий конкурс для мене був взагалі ніби якась погибель, страшно й словами описати. А от Кості все до одного місця…

– Він теж пов’язаний з театром?

В очах чоловіка промайнуло невдоволення. Цікаво, звідки воно? Що саме йому не сподобалось? Можливо… Те, що я заговорила про його брата?

Мені здалось, що саме так.

– Ні, – неохоче відповів Руслан. – Кості ніколи не була цікава ця сфера, хоча актор з нього б вийшов непоганий. Режисер… Навряд. Відповідальність – то антонім до мого брата, максимальний, який тільки можна вигадати. Вибач, що я так. Він же типу, – на його губах заграла зла посмішка, – твій наречений.

– Ну, я думаю, «типу» тут ключове слово?

Чоловік видихнув з певним полегшенням.

– Може бути, – кивнув він.

– Тож не будемо про Костю, – я з задоволенням відвела б розмову кудись вбік. – Розкажи краще про виставу! Скільки там всього планується? Які в тебе є ідеї? Мені ж цікаво! А які треба зробити костюми? Хто грає головні ролі? Хто грає самого Вольного?..

– Ух, яка зацікавленість, – примружився Руслан. – Я вражений! Невже тобі настільки цікаво?

– Звісно ж! – кивнула я, радо демонструючи свій запальний настрій.

– Тоді давай я тобі покажу короткий запис з репетиції, – запропонував чоловік. – У мене є відео. Хочеш? Тільки на кухні приберу, а то я потім забуду…

Він зібрався вставати. Цей чоловік що, сам митиме брудні тарілки? Після того, як сам же, за власний рахунок, то все замовив? Серйозно?!

Якби янголи були реальністю, то одного з тих янголів мали б звати Русланом, чесне слово. Русланом Тимчуком, говоритимемо точніше.

– Я зараз все помию! – я скочила з-за столу, збираючись негайно взятися до роботи. Руслан схопився теж, і схоплена нами водночас тарілка полетіла на підлогу. Я скрикнула, кинулась її підіймати…

А потім ми з Русланом вирушили у політ слідом за тарілкою і вже за мить валялась на лінолеумі, міцно притискаючись один до одного.