1 (4)

– Додзвонився, – неохоче промовив я, хоча з задоволенням викреслив би той діалог з пам’яті.

– І… Що? – Лада невпевнено переступила з ноги на ногу і міцно вчепилась пальцями в книгу, ніби це був якір, який дозволяв їй триматись на ногах.

Я прислухався до її шумного, важкого дихання і спохмурнів. Брехати було б… Дивно і неправильно, хоч я ледь знаю цю дівчину, але все одно не можу так з нею вчинити. Сказати правду? Головне, аби вона від шоку не втратила свідомість.

– Мій брат поїхав, – повідомив я. – І навряд чи скоро повернеться.

Треба було додати ще й про те, що він поняття не має, чи хоче будувати з цією дівчиною стосунки, проте вона вже й так достатньо спохмурніла, аби мені не хотілось додавати до своєї промови жодного слова. Крім того, зсередини гризла думка: чим мій брат взагалі її заслужив? Чому він, а не я?

Лада тим часом підвела на мене зляканий погляд.

– І що ж мені тепер робити? Мені нема куди йти, – вона важко вдихнула повітря. – Якщо я повернусь зараз додому, це буде кінець! Я не можу так просто…

Напевне, у неї суворі батьки, які будуть геть не раді раптовій втечі своєї доньки. Або щось ще в тому ж дусі. Мій брат же ніколи головою не думає, він спочатку щось зробить, а потім скидає на голову мені або ще комусь всі наслідки і каже «розгреби, ти ж мудрий».

Власне, точно так сталось і зараз.

Відпускати Ладу не хотілось, особливо після того, як вона сама зізналась, що йти їй нема куди. Тож я ще раз зиркнув на книгу у неї в руках та промовив:

– Можеш лишитися. Тут, в цій квартирі.

– З тобою? – перепитала вона.

– Так, зі мною, – я напружено вдивився в її обличчя.

З цим же ще? Не з Костею же! Хоча мій брат, напевне, вмудрився запудрити їй мізки так, що вона нікого, окрім нього, не бачить, а всі думки зараз про романтичне.

Відмовить, напевне. Ще й втече.

– Я згодна, – випалила раптом дівчина.

Це, якщо чесно, дивувало.

– Ти навіть не спитала мене, на яких умовах.

– Зроблю все, що захочеш, – пошепки озвалась Лада.

Це прозвучало так інтимно, як ніколи не видавала мені жодна дівчина. Ні на сцені – а я хоч і був режисером, грав також, куди без цього, і образи героїв-коханців мені діставались, – ні в реальному житті. Жодна актриса в образі чи поза ним не дивилась на мене такими очима…

Стоп, Руслане! Зупинися…

Вона наречена мого брата. А всі мої бажання далеко поза межами родинних стосунків. Тож мені треба відігнати куди подалі свої пориви і просто лишити дівчину в спокої.

Чи не відганяти? Може, Костя сам винен, що кинув таку кралю і лишив її у моєму ліжку.

З іншого боку, вона зараз, можливо, думає про роботу. Ми про книгу говорили. Дівчина, напевне, ще зовсім юна, скільки їй, років двадцять? От і вважає, що я попрошу її щось побутове, а не зовсім те, що лізе мені зараз в голову.

Лякати її та ображати не хотілось зовсім. Їй і так пощастило, що вона прокинулась в моєму ліжку, а не в чиємусь іншому, бо мій брат міг лишити бідолашну де завгодно. В кращому випадку в готелі, не розрахувавшись за номер.

– Все, що захочу? – повторив я замислено. – Що ж…

Вона ледь помітно зашарілась.

– Я мала на увазі…

– Допоможеш мені з виставою.

Лада шоковано зиркнула на мене, а тоді посміхнулась.

– З виставою?

– Так, – кивнув я. – Ти ж казала, що читала книжку багато разів. Ну от. Мені якраз потрібен погляд збоку. Подивишся заодно на світ театру зсередини. А там, може, і мій братик нарешті повернеться. Отже, домовились?

Лада радісно скрикнула, а тоді кинулась до мене і буквально повисла у мене на шиї. Я пригорнув її до себе, обіймаючи за тонкий стан, відчув, як гулко колотилось у дівчини в грудях прудке серце. Вона серйозно перенервувала. Тендітна така…

– Дякую, – прошепотіла вона. – Що не вигнав. І таку справу запропонував…

– Але попереджаю одразу, у мене додаткової ставки в театрі нема, а продюсер і так вже дивиться, мов на паразита… – доповнив я, відчуваючи себе трохи незручно. – Платити не можу. Хіба що місцем проживання та їжею.

– Все нормально. Я ж не роботу шукаю, – посміхнулась Лада. – Цього більш ніж достатньо! І я ж отримаю такий чудовий досвід.

– Добре, – аж легше стало, що вона так добре на це зреагувала. – Отже, давай щось замовимо? Відсвяткуємо наше знайомство. Тут є непоганий ресторанчик поруч, привезуть швидко.

– Та не треба витрачатись… Я можу сама щось приготувати…

– Треба, – відрізав я. – По-перше, ти мені допомагатимеш і мусиш гарно харчуватись. По-друге, я хочу тебе порадувати. А по-третє, у мене в холодильнику тільки мертва миша на шворці висить, там навіть картоплі нема. Отже, домовились? Ти що більше любиш? Рибу, м’ясо? Може, е-е-е… Суші?

– Не люблю суші, – зізналась вона. – Давай м’ясо краще. Якщо можна.