1 (3)

Отже, що я маю? Мій брат приволік до мене додому якусь принципову, але наївну дівчину, так і не визначився, чи хоче бачити її своєю нареченою, чи вона йому взагалі не потрібна, і втік. А вона, начебто закохана, лишилась тут, на мою бідну голову, і я маю сам ї кудись подіти чи якось пояснити їй, що мого брата треба почекати. Можливо, цілу вічність.

Чому після трьох істерик акторського складу, нескінченних перемовин з продюсером і проблеми з костюмами – бо у костюмерів завжди не вистачає ідей, а я нічого не розумію в тому, як мають виглядати ті кляті персонажі, бо у автора книги не деталізовано цей момент, – я маю прийти додому і ще вирішувати проблеми мого брата? Він дорослий хлопець, йому скоро двадцять п’ять років…

Краще б був маленьким. Можливо, не приволік би наречену додому. А тепер маємо, що маємо.

Я кинув телефон на стіл, дістав порожню чисту склянку з подарованого мені сто років тому сервізу, налив води і рушив до Лади. Треба якось обережно з нею поговорити. Сподіваюсь, сліз не буде.

Скоріше за все – дарма, дуже дарма сподіваюсь.

Вона вже вдяглась і стояла посеред вітальні, геть розгублена. Я мимоволі замилувався її тоненькою фігуркою. Дівчина була в малиновій легкій літній сукні, а вітер, що вривався до квартири крізь відчинене вікно, злегка тріпав тканину, піднімаючи її вище і відкриваючи мені вигляд на стрункі дівочі ноги.

Свідомість боляче вкололо нагадування, що це взагалі-то «наречена» мого брата. Щоправда, він ще не визначився, чи хоче з цією дівчиною серйозних стосунків, чи ні, і поводить себе як завжди – егоїстично, ба, навіть егоцентрично. Його мало цікавлять почуття інших людей, все, що хвилює мого брата, це він сам.

В руках Лада тримала книжку. Взяла вона її, ймовірніше за все, з дивану, бо пухкенький томик валявся саме там. Я його лишив сьогодні, коли перед роботою намагався перечитати кілька сцен.

…Кажуть, що працювати режисером – це дуже просто. Що ж я там роблю, доки ставлю свій мюзикл? Треба лише знайти акторів, якось розставити їх по сцені, і вони будуть співати чужі слова під чужу музику, а я ще й отримуватиму якісь нагороди за їх скажену працю.

Насправді все зовсім не так просто. Бути режисером-постановником означає контролювати весь процес від початку і до кінця. Музики та лібрето зазвичай не вистачає, аби повноцінно зрозуміти матеріал, доводиться звертатись до оригіналу, за яким це все було створено. Мені ще пощастило, що книга взагалі існує, і розуміння персонажів з’являється після її прочитання. Але купу деталей треба допрацьовувати, бо театр і література ідуть ніби поруч, а водночас дуже далеко один від одного.

Було б набагато простіше, якби я міг поговорити з авторкою. Але вона віддала права на адаптацію вже давно, і зараз, за словами нашого продюсера, не мала жодного бажання йти на контакт. А я про неї не знав нічого. Ані справжнього імені, ані того, як вона виглядає чи скільки їй років. Тільки те й відомо, що жінка.

– Ти читав? – спитала мене Лада. – Це моя улюблена книга.

– Звісно, читав, – кивнув я. – Власне, я готую мюзикл по ній. Якщо хочеш, можеш прийти на прем’єру… напевне, тобі буде цікаво, якщо тобі так подобається книга.

Вона підняла на мене здивований погляд і швидко-швидко заморгала.

– Правда? – прошепотіла вона

– Ну, так, звісно, – знизав плечима я. – У нас є кілька білетів для своїх, я… Можу тобі один виділити, якщо хочеш.

– Та я не про це. Ти режисер? Режисер мюзиклу по «Вольних»?

– Так, – кивнув я, посміхнувшись.

– Вау. Ніколи не думала, що колись познайомлюсь з режисером… – прошепотіла дівчина. – Зі справжнім живим режисером!

Я зробив крок до неї. Який дивовижний світлий, відкритий погляд! Така замріяна, гарна… І цю дівчину вирішив обманути мій безмозкий брат.

Я знав, що не маю права так на неї витріщатись. Зрештою, це не моя наречена. Але як собі заборонити, особливо коли вона стояла так близько і дивилась просто мені в очі.

– Ти любиш театр?

Лада на кілька секунд замислилась, а тоді кивнула.

– Дуже люблю!

– Заздрю. Бо я його вже ненавиджу, – осміхнувся я.

– Чого? Чекай… Ти ж режисер! Як ти можеш ненавидіти театр? – вона здивовано глянула на мене. – Чи я щось неправильно зрозуміла?

– Ні, ти все правильно зрозуміла, – заперечно похитав головою я. – Взагалі-то я люблю свою роботу. Але ця вистава якась ніби проклята. У нас прем’єра через півтора місяці, а у мене навіть досі нема костюмів, бо попередній варіант запороли, треба вигадати новий, а мені фантазії не вистачає і матеріалу також. І треба активно репетирувати, а актори тільки слова вчать… Знаєш, не хочеться завалити такий дорогий та цікавий проект.

– Хочеш, я допоможу? – раптом випалила Лада.

– Ти? – здивувався я.

– Ну, так, – вона знітилась. – Я просто… Разів з десять цю книгу читала, добре її знаю. І уявляю собі, якими мають бути костюми. Може, якщо я поділюсь з тобою своїм баченням, то ти надихнешся, і ми разом щось цікаве вигадаємо…

Лада зробила до мене невпевнений крок, і ми завмерли зовсім близько один до одного. Хотілось простягнути руку, торкнутись її щоки, а потім – поцілувати…