Розділ 12. Мінус одна учасниця

Ліра

Він починає мені подобатися. І це проблема.

Я не повинна давати волю почуттям. Інакше все полетить шкереберть.

Збираюся на побачення, а в голові каша-малаша. Як поводити себе? Що казати? Альберт такий упевнений у собі, панівний. Не те що я. Поруч з ним почуваю себе крихітним метеликом, якого враз може проковтнути могутній птах.

Та ще й Тая не дуже щедра на слова підтримки. Навіть на мої відверті зізнання про моє шалене хвилювання, вона не дуже горить бажанням мене підбадьорити. Відчуваю холодок, який віє від неї. Вона наче і всміхається і та якби радіє за мене, але воно не щиро якось. Чи то я себе накручую? Так. Саме так і є. Я просто занадто знервована і все мені видається підозрілим.

А ще після вчорашньої розмови з мамою я ще й досі засмучена. Ввечері, коли Тая пішла в душ, я спустилася до вітальні, щоб зателефонувати додому. Сподівалася, що Сергій вже охолов і поговорить зі мною, але… Він так і не взяв слухавки.

— Передай Сергію, що я сумую за ним, — прошу маму і на цьому наша розмова закінчується.

Зранку прокидаюся з надією на хороший день. З нетерпінням чекаю зустрічі з Альбертом. Одягаю свій єдиний сарафан, який взяла із собою. В грудях тріпоче піднесення перед майбутнім побаченням. Я мушу зробити все, щоб справити на Альберта хороше враження. Щоб бути впевненою, що я залишуся із ним і він мене не вижене першою.

І все наче складається вдало і на мою користь, аж доки ми не повертаємося до маєтку. Розмова, яка відбувається між нами, псує весь настрій. Мовчки повертаюся в будинок і в задумливості підіймаюся на другий поверх. Дівчата сидять у загальній кімнаті (щось типу вітальні, але трохи меншої від тієї, що на першому поверсі) і неголосно спілкуються між собою.

— О! Лірка повернулася! — першою мене помічає Тая. Всі голови одразу обертаються у мій бік.

— Давай, сідай тут, — Тая бере мене за руку і тягне до себе на диван.

— Ну, розповідай! — на мене одразу сиплеться неймовірна кількість запитань. — Де ви були? Що робили?

— Були в школі, а ще в ресторані.

— В школі? — на обличчях Ірми і Поліни викарбовується глибоке здивування змішане з презирством. — У тебе було побачення в школі?! — вони не стримують сміх і починають сміятися. — Напевно, Альберт не повірив, що ти вже її закінчила, — крізь сміх каже Саманта. Ти ж наймолодша серед нас.

— Я б такого побачення не хотіла, — видає Орися. — Що там робити, в тій школі? Я б навіть образилась, якби…

— А в ресторані як було? — не дає їй закінчити Тая. — Романтично?

— Ну, та звичайно там було, — стинаю плечима.

— А ви цілувалися? — Світлана, що сидить поряд, так сканує мене поглядом, що мені аж ніяково. Після її запитання всі дівчата замовкають.

— Та яке цілувалися! — встрягає в розмову Каріна. — Він же її в школу притарабанив! Це ж просто дитячий садок якийсь!

— А може, Альберт вирішив зробити щось типу випускного? В той вечір багато чого трапляється вперше, — змовницьким голосом каже Богдана і веде грайливо брівками.

Вирішую нічого не відповідати. Дівчата і без мене все добре знають. Як ті сусіди, у яких буйно грає фантазія. Тут мене слухати не збираються. Тож краще я залишу для себе той тремтливий момент поцілунку. Він стосується лишень мене і Альберта, а не має стати темою для загального обговорення.

— Добраніч, дівчатка, — встаю і без зайвих слів покидаю загальну кімнату.

Тиждень минає у хвилюванні. Спільні сніданки і вечері з Альбертом надають радощів, але вони як краплина у морі. Він ніяк не виказує свою прихильність до тієї чи іншої дівчини. І я не можу зрозуміти його ставлення до себе. Єдине, що мене тішить: побачень більше не було. Рівно як і приватних бесід з іншими дівчатами.

Цілих сім днів я чекаю неділі. І от нарешті приходить довгоочікуваний недільний ранок. Вперше за ці дні Альберт відсутній на сніданку. Це неабияк дивує і додає ще більшої знервованості. Не можу ні про що думати, як про майбутню церемонію. 

Коли повертаємося до кімнати, на нас вже чекають вечірні сукні і босоніжки.

— Яка краса! — захоплено вигукує Тая. Бере вішак з яскраво-рожевим платтям і прикладає до тіла. — В Альберта неймовірний смак! — вона крутиться перед дзеркалом і широко всміхається.

Поки Тая зайнята власною персоною, підходжу до вішака з сукнею, до якої пришпилена карточка з моїм ім'ям. Бережно торкаюся вишуканого вбрання. М'яка блискуча тканина струмениться під пальцями, немов зіткана з рідкого золота. Одразу помітно, що це коштовна річ. Напевно, якийсь дизайнер її шив. Але Тая має рацію. У Альберта неймовірний смак.

Мій подив множиться, коли до нас в кімнату заходять дві дівчини. Одна представляється візажисткою, інша — стилістом по зачісках. Вони, як ті дві феї-чарівниці хутко справляються зі своїми обов'язками і виконавши свою роботу, залишають нас з Таєю вдвох.

З кожною годиною, що минає, зростає моя знервованість. Софія Іванівна кличе всіх дівчат спускатися донизу.

Божечки! Як пережити цей момент?!

Оглядаю дівчат. Всі красуні. В ошатних сукнях і з таким самим схвильованим поглядом, як у мене.

З дверей вітальні виходить Альберт Воронін. Серце одразу прискорюється. Він неперевершений! Темно-синій костюм-трійка бездоганно лежить на накачаному тілі. Вугільне волосся закладене назад у стильну зачіску. На деяких пальцях красуються перстні, зап'ястя прикрашає дорогий годинник, а на шиї ледь помітний срібний ланцюжок.

Ось вона. Перша церемонія подарунків. Зараз котрась з дівчат покине цей будинок. Стискаю кулачки і подумки молюся.

Господи, тільки не я!

— Вітаю вас, красуні! — швидкий погляд чорних очей торкається кожної учасниці. — Як ви бачите, — його рука показує на круглий столик біля нього, — тут лишень дев'ять коробочок. Хтось сьогодні не отримає подарунка від мене. А це значить, що одна з вас поїде сьогодні додому.

Ніхто з дівчат не промовляє ні слова. Кожна з нас на нервах. Всі бажають затриматися найдовше і всі, як одна, вважають себе гідною кандидаткою на роль нареченої мільярдера. Але вибір тільки за Вороніним.