Розділ 11. Перше побачення

Альберт

Що ж. Пішла жара. Десять дівчат оселилися у мене в будинку. Назад дороги немає. Є тільки азарт і цікавість. Сам не знаю, хто залишиться у фіналі. Кожна приваблива по-своєму, у кожної є своя родзинка. На мене чекає складний вибір, адже я обирав саме тих, хто сподобався мені з першого погляду і привабив у сексуальному плані.

Тільки одна малютка Стей викликає в мене бажання оберігати. Вона як те сліпе кошеня серед інших дівчат. Її простота і невимушеність притягують. Згадую її футболку і джинсову спідничку і мимоволі всміхаюся. На фоні вишуканих панянок вона яскраво виділилася. І що саме цікаве: вона поводить себе так не навмисно. Це її природна поведінка. Як і манера розмовляти. В ній немає награної фальші і удаваних чеснот. На перший погляд, Ліра здається відкритою книгою, яку знаєш на пам’ять і цілком упевнений, що буде далі. Але мене все одно тягне зазирнути на наступну сторінку і дізнатися продовження.

Перед очима виникає стурбований і наляканий погляд Ліри, коли вона необачно розбила фруктовницю. Думав, що у неї станеться нервовий зрив від хвилювання. Сиділа і так мужньо терпіла біль. Ще й хотіла прибрати уламки від кришталю. Навряд чи хтось з дівчат повів би себе так, як Ліра. Занадто вони манірні.

Зранку збираюся на сніданок. Підбираю одяг по погоді: легкі білі штани і така ж легка сорочка ідеально підійдуть до сьогоднішнього сонячного дня.

Коли заходжу до обідньої зали, на мене вже чекають дівчата. Усмішки сяють з усіх боків.

— Доброго ранку, красуні, — сідаю в голові стола. Обвожу поглядом усіх присутніх. — Сподіваюся, ви гарно відпочили і провели ніч у комфорті.

Дівчата в унісон кивають і навперебій хвалять зручність ліжок. Ловлю на собі погляд Ліри.

— Як нога? — беру чашку і роблю ковток кави.

— Все добре, — легенько всміхається. Вона тягнеться до малини, яка зникає за такими ж рожевими вустами, як і солодкі ягоди.

На долю секунди затримую погляд на її губах. Вчора в цій кімнаті міг би відбутися наш перший поцілунок, але вона не була готова. Я хотів її поцілувати, та вирішив не поспішати. З ким з ким, а з Лірою поспіх дасть зворотний ефект.

— До речі, якщо у вас є особливості в харчуванні — сміло кажіть про це Анні. Вона візьме до уваги всі ваші зауваження, — блукаю очима по дівчатах.

— Я веганка, — повідомляє Каріна.

— Так, я пам’ятаю. Я вже сповістив про це Анну, — кажу з привітною усмішкою на вустах і Каріна аж сяє.

— У мене непереносимість лактози, — подає голос Богдана.

— Обов’язково скажи Анні. Одразу після сніданку. Добре?

— Так, — киває Богдана і дарує задоволену усмішку.

— Поки ми з Лірою будемо відсутні, у вас буде час познайомитися одна з одною і заодно з маєтком. Ліро, після обіду будь готова. О п’ятій годині чекатиму на тебе.

Вона мовчки киває, а я перехоплюю заздрісні погляди декотрих учасниць. Що ж. З цим доведеться змиритися. Як мені, так і кожній тут. Конкуренцію ніхто не скасовував. І щоразу, як я обиратиму іншу дівчину на побачення, я буду бачити ці заздрісні погляди.

Встаю з-за столу і йду в кабінет. Обов’язки і бізнес нікуди не ділися. Весь час проводжу за телефонними розмовами і в комп’ютері. Навіть обідаю за робочим столом.

— Альберте Яновичу, — зазирає у кабінет Софія Іванівна. — Вибачте, що турбую…

— Так-так, — відриваю погляд від екрана монітора.

— Вам вже час збиратися.

— Дійсно! — дивлюся на годинник. Вже майже п’ята! — Чорт забирай! — зриваюся з крісла на рівні ноги і йду до виходу. — Ой, тарілки! — згадую про брудний посуд, що залишився після обіду.

— Не турбуйтеся, — каже заспокійливим тоном, її очі випромінюють тепло, — я про все подбаю.

— Дякую, — обіймаю вузькі жіночі плечі і похапцем цілую в маківку. — У вас завжди все під контролем! — зачиняю за собою двері і йду коридором до сходів.

Крокуючи набираю охоронця. Він одразу приймає виклик.

— Так бос!

— Богдане, приготуй ролс-ройс, — кидаю коротку фразу. — На п’яту годину під центральний вхід, — закінчую розмову.

Переодягаюся у стильну чорну сорочку і чорні штани, що лежать по тілу. Тепер я маю пристойний вигляд, щоб іти до ресторану. Спускаюся сходами до порожнього вестибюля. Тут майже тихо, якщо не враховувати монотонне цокання великого годинника і луну від моїх кроків. Ліри немає.

Виходжу на вулицю і гаряче повітря сонячного дня обдає жаром. Ох, ну і спека. Тінь від піддашшя над ґанком рятує від палючих променів. Ролс-ройс вже чекає на своїх пасажирів.

— Ти спізнився, — різко обертаюся на чарівний голос. Ліра стоїть біля пальми, що росте в декоративному горщику і всміхається. Кепкує? Я ж знаю, що я прийшов вчасно. Але як я її не помітив?

Розглядаю мініатюрну дівочу фігурку. Вона одягнула легкий сарафан в коліно. Жовтий колір пасує до її світлого волосся. Вона схожа на сонечко.

— Вибач, що змусив чекати, — беру тендітну ручку і цілую її.  Вловлюю приємний квітковий аромат. — Дозволяю себе оштрафувати, — жартую.

— Як несподівано, — вона мило всміхається. — Притримаю штраф на майбутнє.

— Згода, — киваю. Я все ще тримаю її за руку, тому просто веду за собою до автомобіля і допомагаю потрапити всередину. Сідаю з іншого боку і ролс-ройс одразу рушає з місця.

— Куди ми їдемо? — цікавиться і не зводить з мене очей.

— Це сюрприз, — ухиляюся від прямої відповіді. — Зараз все сама побачиш. Тут не довго, потерпи десять хвилин.

— Добре, — без зайвого невдоволення погоджується. Повертає голову до вікна, а я користуюся моментом і вкотре роздивляюся її.

Як така звичайна дівчина може бути такою незвичайною?

Ми швидко прибуваємо на місце призначення. Водій заїжджає на приватну територію і гальмує автомобіль рівно навпроти центрального входу цегляної будівлі. Масивні колони обабіч широкого ґанку, як поважні старці, тримають навісний дах з помаранчевою черепицею.