Розділ 10. Втрачений момент

Ліра

Почуте шокує і вибиває ґрунт з-під ніг. Різко розвертаюся і необачно змахую рукою якусь кришталеву штуку, що стоїть на тумбі поруч з диваном. Вона з лязкотом падає і розбивається на друзки. Хтось охає, хтось прикриває рот рукою. А я тупо дивлюся під ноги і спостерігаю, як з великого пальця на нозі починає проступати кров.

Альберт хутко опиняється поруч. Під підошвами його туфель хрустять прозорі уламки. Присідає навпочіпки, бере обережно мою ногу за щиколодку і кладе собі на коліно. Виймає з кишені хустинку і прикладає до рани.

— Ай! — тихо зойкаю. Закушую губу і підіймаю погляд.

— Дуже болить? — питає стурбовано. Погляд сповнений турботи і занепокоєності.

— Трішки, — хочу всміхнутися, щоб його заспокоїти, але виходить щось криве і зовсім не схоже на усмішку. — Вибач, —  винувато дивлюся йому в очі. — Де у тебе віник і совок? Я приберу.

— Тут є кому прибрати. Тобі треба обробити рану, — підіймається на рівні ноги і допомагає встати мені. Підхоплює на руки і твердим кроком йде з вітальні. Встигаю помітити заздрісні погляди дівчат, якими вони нас проводжають.

— Вибач, — мій голос тихою луною котиться у великому холі.

Альберт нічого не каже, мовчки перетинає просторий хол і через інший коридор заходить до іншої кімнати. Тут стоїть великий обідній стіл, який вже сервірований до вечері. Ставить мене на ноги, відсуває стілець і допомагає сісти.

— Сиди тут, — наказує. — Я зараз.

Слідкую за його високою постаттю. Його кроки луною прокочуються в просторій кімнаті. Чорний смокінг бездоганно лежить на його спортивному тілі. У цього чоловіка ідеально все: і зовнішність, і голос, і фігура. Він залишає мене саму в цих хоромах, а я з цікавістю розглядаю інтер'єр. Натюрморти прикрашають стіни, важкі портьєри молочного кольору струменяться до підлоги, кришталева об’ємна люстра переливається й блищить кольорами веселки, золотий візерунок стелі гармонійно поєднується з тканиною м’яких крісел.

Тут дуже красиво. Дорого-багато. Але зроблено все зі смаком, а не напхано що попало, аби лишень за великі гроші.

— Я приніс перекис водню, — обертаю голову на оксамитовий голос. — І бинт, — Альберт підіймає руку, демонструючи засоби першої допомоги.

Підходить і сідає на крісло поруч з моїм. Бере мою ногу, розщіпає застібку на босоніжку і знімає її. — Буде трохи щипати, — попереджає. Змочує ватний диск і прикладає до порізу.

Морщу чоло і стискаю зуби, але терплю неприємні відчуття.

— Вибач, я ненавмисно, — черговий раз прошу вибачення. — Мені прикро, що так сталося.

— Годі вибачатися, Ліро, — Альберт прикриває рану бинтом. — Всяке трапляється у житті.

— Я розбила щось коштовне?

— Чула про Фаберже? — підіймає на мене погляд.

— Ф-ф-фаберже?! — від шоку починаю затинатися. — Божечки! Я… я… Альберте, я… — хапаюся за щоки і ледь стримую плач. — Це ж шалено коштовна річ! — у відчаї ховаю обличчя за долонями. Сльози самі по собі починають литися з очей.

— Послухай, — Альберт бере мої руки, прибирає їх від обличчя. Тримає їх у своїх і лагідно гладить. — Це всього лишень річ. Так, дорога. Але немає нічого ціннішого за здоров’я і життя людини. Тим паче такої красуні, як ти, Ліро. Не плач, будь ласка, — він бере моє обличчя в долоні, ніжно торкається пальцями щік і витирає мокрі сліди. — Головне, що рана не сильна. Решта немає значення.

Він дивиться на мене так пильно, що я гублюся. Чорні очі притягують погляд. Не можу перервати нашого зорового контакту. Коли ми наодинці, я почуваю себе досить дивно поряд з цим чоловіком. Чи це лишень мені здається?

І знову я вловлюю гіпнотичний аромат ладану і чорного перцю. Між нами зовсім мало простору. Якихось пів метра відділяють нас одне від одного. Дивлюся у дві чорні безодні і тамую подих. Від хвилювання облизую пересохлі губи. Альберт ловить поглядом цей рух, і тієї ж миті в його очах спалахують вогники, від яких мурашки біжать по шкірі.

Треба негайно щось сказати, аби діло не скінчилося поцілунком!

— Дівчата казали, що тільки я приїхала на ролс-ройсі. Це правда? — кажу перше, що приходить в голову.

— Так.

— Чому?

— Бо я так захотів.

— Ти завжди робиш, що хочеш?

— Зазвичай. Можу собі дозволити, — в кутиках його губ з’являється хитра усмішка.

Ну, звісно. Переді мною найбагатший чоловік нашого міста. Інакшої відповіді годі було чекати.

— А та штука, що я розбила…

— Фруктовниця, — підказує він.

— Фруктовниця.  Це ж рідкісна річ, якщо від Фаберже? Хіба тобі не шкода?

— Так, та штука була рідкісною, — всміхається Альберт. — Але то дурниця. Мені тебе шкода, а не її. Що ти змушена терпіти біль.

— З таким дбайливим лікарем вже майже не болить, — жартую і легенько всміхаюся.

— Я радий, — він обережно повертає босоніжку на ногу і так само обережно ставить її на підлогу. — Накажу прибрати всі кришталеві речі у серванти. Щоб унеможливити повторів, — дивлюся на нього і відкриваю рот, щоб щось сказати у своє виправдання, але Альберт мене випереджає: — Ліро, я жартую, — широка усмішка осяює засмагле обличчя.

— Ти не сердишся на мене?

— Зовсім.

— Я і години не пробула у твоєму будинку, а вже наробила тобі купу клопоту.

— Цим ти мені і подобаєшся, — від його відвертого зізнання щоки починають палати, а серце прискорює ритм. — Відчуваю, що наше побачення буде особливим, — каже весело, чим змушує всміхнутися і мене. — Якщо тобі вже краще, то варто запросити інших дівчат на вечерю.

За кілька хвилин обідня кімната наповнюється людьми. Дівчата із захватом оцінюють вишукані страви і всі, як одна скоса дивляться на мене. Дехто цікавиться моїм самопочуттям, але це звучить не щиро і суто для галочки перед власником будинку. Альберт знайомить нас з персоналом. Софія Іванівна — покоївка, жінка яка завідує всім у цьому будинку. Кухарка Анна сором’язливо всміхається, коли Альберт представляє її нам, як найкращого шеф-кухаря. Орися невдоволено дує губи. Здається, слова Альберта зачепили її самолюбство.