Розділ 9. Маєток мільярдера

Ліра

Секундна стрілка на годиннику невпинно наближає мене до моменту Х. З кожною хвилиною, що минає, моє хвилювання збільшується і росте зі швидкістю ураганного вітру. Як і радила Анна (дівчина, що мені телефонувала зранку) я зібрала найнеобхідніші речі. Вийшов невеличкий рюкзак.

Знову кидаю погляд на годинник на стіні. До шостої години залишилося десять хвилин. Немов статуя сиджу на дивані і не відриваючись стежу за часом. Я схожа на божевільну, чесне слово! Хапаюся за живіт обома руками і нахиляю корпус до колін. Від нервів починає боліти в шлунку.

Божечки, треба випити заспокійливого! Бо я з розуму зійду!

Підхоплююся і йду до коридору, де на стіні тато повісив компактну шафку, де ми тримаємо всі медикаменти. Знаходжу таблетки валеріани і беру собі дві штучки. Пам’ятаю, як я їх пила на державних іспитах і при захисті диплома. Тоді мене теж шалено ковбасило, аж нудило від хвилювання. На кухні ллю воду в склянку, запиваю нею пігулки.

Дідько, навіть руки трохи тремтять. Ще жодного разу в житті так не переймалася.

— Бляха-муха! — смикаюсь від несподіваної й гучної мелодії телефону. Склянка вислизає з рук, але я якимось чудом встигаю її спіймати. Фух, добре що не розбилася. Кладу її обережно на тумбу, а сама виймаю телефон з кишені джинсової спіднички.

На екрані незнайомий номер. Перш ніж відповісти, звертаю увагу на час: рівно шоста вечора. Не важко здогадатися, хто мені телефонує.

— Слухаю, — приймаю виклик.

— Вечір добрий, — чоловічий голос звучить рівно і спокійно. — Це Ліра Стей, я вірно набрав номер?

— Так, це я, — затамовую подих.

— Мене звати Дмитро, я ваш водій на сьогоднішній вечір. Я вже біля вашого під’їзду. Чекаю на вас.

— Так швидко? — Боже милий, що я мелю? Заплющую очі і плескаю себе по чолі. — Тобто, я мала на увазі, що за хвилинку спущуся. Дякую.

— До зустрічі, — тим самим незворушливим тоном промовляє водій і вимикається.

Ой, господи! Дихаю ротом, аби заспокоїтись. Все. Прийшов час вирушати. Таке враження, що я їду на заробітки закордон. Але з одним нюансом: ніхто з близьких мене не проводжає. Вдома я сама і усвідомлення того, що мені навіть немає з ким попрощатися псує настрій перед майбутньою зустріччю з мільярдером Альбертом Вороніним.

Хапаю квитанцію про оплату комунальних і на зворотному боці нашвидкуруч шкрябаю записку домашнім:

“Тато, мамо, піклуйтесь одне про одного. І не сваріться.

Сергію, не злись. Ти ж знаєш, що я тебе люблю.

Ліра”

Прикріпляю записку магнітиком до холодильника. Хвилювання відійшло на другий план, бо в ці хвилини мною опанувала туга. Відганяю подалі бажання розревітися. Хапаю з підлоги рюкзак, закидую його на плече і швидким кроком залишаю рідну домівку.

На вулиці роззявляю широко рота. Золотиста іномарка стоїть одразу біля під’їзної доріжки і виблискує під сонячним промінням. Кілька секунд стою в ступорі. Лишень коли виходить водій і відчиняє мені задні дверцята, я знову згадую як кліпати і рухати кінцівками. Поволі йду до автомобіля.

— Добрий вечір, панно Стей, — ввічливо каже водій. Перевожу погляд на молодого хлопця в чорній уніформі і з сонцезахисними окулярами на круглому обличчі. — Дозвольте взяти ваші речі.

Поволі простягаю Дмитру рюкзак. Він дарує легку усмішку.

— Прошу, сідайте, — показує жестом в бік салону і я слідую його вказівці. Дверцята легенько зачиняються за мною.

Озираюся навкруги. Тут кожен сантиметр просякнутий розкішшю і багатством. Білі шкіряні сидіння пахнуть чимось ароматним, крізь чорні тоновані вікна складається враження, що я в якійсь власній мушлі. Ціла купа якихось кнопочок, маленький телевізор, дерев’яні елементи в оздоблені. Подив від досі небаченої пишноти і лоску не дає прийти до тями.

Я настільки вражена, що навіть не помічаю, що водій вже сидить за кермом, а ролс-ройс майже безшумно виїжджає на головну дорогу.

Мене переповнюють емоції. Хочеться поділитися радістю з подругою. Виймаю телефон з сумочки і пускаю виклик Таї. Вона відповідає після декількох гудків.

— Привіт, я вже в дорозі, — перехожу на шепіт: — Боже, ти б бачила цю машину, Тайка! У мене щелепа відвисла, як я в неї сіла, — дивлюсь у дзеркало на вітровому склі, чи бува, Дмитро не підслуховує мою розмову. Але він як той робот — навіть не звертає на мене уваги, тільки дивиться на дорогу. — Я таких шикарних автомобілів в житті не бачила. Тільки в кіно.

— Пощастило тобі, — понуро промовляє вона. — Я у звичайному мерсі їду, — її голос не виказує задоволення.

Відчуваю деяку незручність перед подругою. Але ж це не моя вина, що ми їдемо в різних автомобілях. Якби я знала, де живе Альберт, то приїхала до нього на автобусі. Звісно, якщо вони туди курсують.

Хочу якось підбадьорити Таю, але не знаходжу слів. Для мене і звичайний мерс був би в радість. Але не для розбещеної Таї. Промовляти вголос свої думки не наважуюсь. Западає мовчанка. 

— Як настрій? — питаю щось відсторонене, щоб не погіршувати й так не дуже радісну розмову.

— Нормальний. В передчутті зустрічі з Альбертом.

— Це добре. Скоро зустрінемося, — кажу підбадьорливо, але у відповідь чую лишень “угу”. — Бувай.

Розмова вийшла зіжмакана. Таке відчуття, що Таю злить одна думка про те, що я також беру участь в проєкті. Скрушно зітхаю. Треба проганяти погані думки подалі. Ще не вистачало нам з нею посваритися через чоловіка.

Ролс-ройс м’яко долає шлях і ось за якийсь час авто пригальмовує перед красивими кованими воротами. Біля них стоїть будка, в якій сидить охоронець. Він кивком вітається з водієм і натискає кнопку, після чого ворота приходять в рух і починають відкриватися. Ми знову рушаємо і я прикипаю очима до вікна.

Дивлюся на будинок, до якого мене привіз Дмитро. Я ще від ролс-ройса не відійшла, а тут новий привід для шоку. Ні, це не просто будинок. Це неймовірних розмірів особняк, навколо якого розмістилася незвіданих розмірів територія.